Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

і це все разом, мабуть, відразу б убило одним своїм виглядом та пахощами бідного голодуючого, бо він би просто захлинувся слиною.

— Ну-ну, перестань. На нашій вулиці деякі господині готують ще смачніше, взяти хоча б тітку Марію. Навіть я іноді ходжу до неї по рецепти. Нещодавно дочка вислала їй з Канади рецепт прозорої паски, вона приготувала і дала спробувати мені, ото вже смакота, скажу я вам!

— У вас, на Західній Україні, кожна — добра господиня і неперевершений майстер своєї справи, особливо у кухарстві. Та й у всякому ділі, за яке не візьметься, хіба неправда? Ану, Ромчику, скажи, — підтримала Тася брата.

Всі пообідали та пішли трохи відпочити, як тут прийнято, доки не спаде спека. Все одно нічого робити неможливо.

Потім Роман та дідусь Матвій, взявши за мотузку вередливу козу, повели її на пасовище, поки не вигоріла трава, та посадити сховані помідори, які там і лежали, коли Роман почав їх шукати.

Розділ 13

А бабуся Надія та Тася зібрались поливати город, бо листя на бідолашних рослинах вже геть скрутилось і все довкола просило дощу, якого не було вже надто довгий час.

— І що то має бути? То, мабуть, кара за наші гріхи! Вже печеться у ґрунті картопля, майже не ростуть кабачки та гарбузи, гіркнуть огірки, перестає доїтись коза. Ще отак зо два тижні — і урожаю цього року не буде.

— Не хвилюйся, бабусю. Господь, врешті, змилується і пошле дощ, правда.

— Хоч би твої слова, та й до Бога. Бо вже й криниці починають пересихати, і це не жарти. Місцевий піп хоче організувати хресну ходу.

— Почекайте ще трішки, дощ обов’язково буде, я у цьому переконана, — як могла, заспокоювала бабусю добросердна Тася.

Увімкнувши помпу, вони спочатку полили спраглу картоплю, потім багатостраждальні огірки, листя яких вже згоріло та осипалось. Далі черга дійшла до бурячків, які відчували себе трохи краще, бо були посаджені пізніше і одразу після невеличкого теплого дощу. Кукурудза та зелений горошок виглядали більш-менш, їх рятувала вранішня роса, яку вони втягували листям і ці рослини зараз не підливали взагалі, економлячи воду.

А дідусь Матвій та Роман, посадивши помідори, наламали гілля з густим листям та затінили ним нещасні рослини, які не можуть зійти з місця та побігти до річки напитись.

Потім вони ще раз все оглянули та пішли провідати козу, чи, бува, не відв’язалась. Вона мала залишитись тут на ніч, отож припона треба було забити добре, що Роман і зробив. Ще раз все обмацавши, навіть у кози біля шиї, хлопець поплескав її по білосніжній спині, і дідусь з онуком дружно пішли додому ще там допомогти та згорнути довгого шланга, якого вони розгорнули перед тим, як йти на город.

Зробивши всю домашню роботу, вони всі разом сіли та почали обговорювати, що б хотіли на вечерю і як там почувається Ромина мати, пані Богдана, його молодший брат Зореслав і новонароджена сестричка. Хоч пані Богдана і жила в Одесі, та переконала свого чоловіка, з діда-прадіда моряка, називати дітей західноукраїнськими іменами, щоб хоч так не втратити зв’язок з малою Батьківщиною та рідним селом.

Богдана — надзвичайно вродлива чорнокоса та синьоока висока жінка, як і її рідна сестра, мати Тасі, що була точною її копією, бо Богдана і Стефанія — дві сестри-близнючки, найкращі у селі дівчата, як говорили про них знайомі. Обоє навчались у Київській академії внутрішніх справ і, закінчивши її, поїхали працювати в Одесу, плануючи пізніше перевестись додому. Та, познайомившись там з молодими друзями-офіцерами, одного теплого чудового вечора вийшовши на Дерибасівську прогулятись, змінили свої плани. Хлопці майже з першого погляду закохались в синьооких красунь. Ця зустріч відбулась у травні, а вже у липні одночасно гуляли два весілля, бо Василь та Олександр на декілька місяців йшли у плавання до берегів Японії, (вони тільки через п’ять років влаштувались на турецьке торгове судно, щоб частіше бачити своїх коханих, без яких, як обидва чоловіки зізнавались, не могли жити). І щоб не втратити чарівних дівчат, відразу запропонували їм руку і серце. Все у сестер відбувалось синхронно — навчались, знайомились, виходили заміж, народжували дітей і навіть житло отримували у сусідніх будинках. Тому ніколи не переривався їх родинний зв’язок. Дружили сім’ями. Різдво, 8 березня, велике свято Пасхи, дні народження завжди у них проходили у теплому спільному сімейному колі. Коли чоловіки були у плаванні, сестри підтримували одна одну дзвінками, розрадливими словами, допомагали по господарству, практично разом виховували дітей і ті росли, немов рідні.

— Як я хочу швидше їх усіх побачити — маму, тата, братика, сестричку. Хоч тата ще, напевно, нема вдома, він говорив, що цей рейс буде тривалішим від попередніх, — сказав Рома.

— Дружини та діти мореплавців завжди були найтерплячішими. Слухайте, а як то було за царської Росії, коли чоловіки служили по двадцять п’ять років? Ви б по стільки років чекали своїх коханих? — запитала, чомусь почавши сердитись, бабуся.

Діти, подивившись на неї, дружно приснули від сміху.

— Чого смієтесь, адже насправді таке було. А ти, Ромко, зміг би стільки витримати у солдатах? Що, знову смішно?

— Бабусю, рідненька, — з ніжністю погладила Тася стареньку по руці, — то ж було колись і дуже добре, що зараз зовсім не так. Ти