Читати книгу - "Спалені мрії"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 122
Перейти на сторінку:
та не стримаюсь, – підійшов ще ближче. – Направляють його у військове училище на навчання, може, й на цілий рік, – повідомляв майже шепотом. – З фронту таку рекомендацію привіз, тепер документи подав. Коли вивчиться та ще вище звання отримає, тоді військовим в армії служитиме. Ось такі в нас новини, – по його очах було не розпізнати, радий він чи ні.

– Хороші новини, а самі щось сумні дуже і баба Проня не посміхається. – Вона ще раніше помітила.

– Тут таке діло… – м’явся дід, не наважуючись сказати далі. – На фронті наш Гриць у партію вступив. – Сам, закусивши нижню губу, чого ніколи не робив, навіть відвернувся.

– Та підожди ти, біжиш поперед батька в пекло, – баба Проня нічого не чула, але їй не складно було здогадатися, про що дід говорить. Умить вона опинилася поряд і схопила його за рукав. – Може, то він просто так сказав, пожартував, чи що. – Видно було, що вона розсердилася. – Хоча, що то за жарти такі? І для чого йому та партія здалася? – швидко водила розгубленими очима туди-сюди. – Але без того квитка військовим стати не можна, так Людмила сказала, – продовжувала, не звертаючи уваги на дідове бурчання. – На фронті був – це одне, а офіцером в армію не візьмуть.

– Отож воно і є. Людмила тепер командує в нас. – З дідових очей аж блискавки вилітали. – Що вона сказала, те й буде. А мені все це не до душі. У нашому роду завжди чоловіки командували, а жінка слухалася. Ця демократія, яка уже в сім’ю пробралася, до хорошого не доведе, – стукав дід палицею, бо тепер йому зовсім не до жартів було.

– Дарма ви таке про Григорія кажете. – Мар’яна відчувала: вона мусить усіх заспокоїти. – Усю війну пройшов, досвід великий має. Кому ж тоді молодих навчати, як не йому? От приїде через декілька років генералом, що тоді казатимете?

– Не знаю, нічого не знаю, – мотав він головою. – Як воно краще буде – сам заплутався. Платитимуть там більше, ніж у депо, і то треба, бо сім’я тепер велика. Та й він не такий, як раніше, у нього вже свої погляди на життя. Одне можу сказати – домоглася свого радянська влада: хазяйського сина і того на свій бік зламала. – Здавалося, аж сльози у його очах з’явилися. – От чортові ж діти! – тернув своєю широкою долонею по обличчю.

– Пішов би з вилами в бригаду, теж було б не так, – хоч і погоджувалася з ним, все ж хотілося збити його поганий настрій. – Що ми можемо порадити? Мабуть, йому видніше. А без партії зараз не пробитися, у нас і то на керівних посадах члени партії сидять. – Сказане не було новиною, про це в ланці вже всі говорили.

– То що, Мар’яно, ти за мене чи проти? – якраз підійшов Григорій. – Раз так говорили, що аж розчервонілися, то, значить, тільки про мене. Угадав, зізнавайся?

– Звичайно, за, але й проти нікого немає, – підняла на нього свої очі. Навіть хотіла додати: і що ми тепер, забиті сільські люди, можемо тобі порадити? – Думай сам і пробивай собі дорогу. А там мої хлопці підростуть, може, за них слово замовиш, то й вони десь прилаштуються.

– Оце інша розмова! А в партію хлопців пустиш? – На обличчі Григорія, здавалося, й очі посміхаються.

– Мабуть, пущу, по-нашому вже не буде, і старе життя не повернеться, а з партквитком, гляди, не пропадуть. Ще жоден партієць із лопатою на поле не вийшов!

– Чи ви подуріли зі своєю партією, чи то від війни так? Дем’ян – партієць, скільки лиха людям наробив і колись під час колективізації, і під час війни також. Правда, кажуть, ще перед війною він свій партквиток закопав на всякий випадок. Раз не спалив, значить, збирався відкопати. То що ж то за партія така, коли такі, як Дем’ян, там були? Тьху на вас! – плюнувши спересердя, дід пішов до своєї хати, а баба Проня нахилила голову та поспішила слідом.

– Не всі ж такі в партії, ти б йому розказав, Григорію, – радила Мар’яна.

– Говорив про своїх командирів, про те, як на війні було, а він то про ваших голів сільради та колгоспу мені, то про агронома та директора школи, про генерала, який молоду дівчину на фронті зґвалтував. – Григорій дивився вслід батькові й продовжував далі. – Воно, дійсно, там всякого вистачало, але мені щастило на хороших людей: сміливих, відважних і справжніх друзів. Ми воювали за святе діло. Зараз якось усе не так та й порядки старі почали повертатися. Але все одно хочеться в люди вибитися. Думаєш, не вийде?

– Звідки знати? Дай-то Боже. – Вона лише знизала плечима.

Наступного вечора зібралися всі у старенькій і тісній Савиній хаті. Картопля та солоні огірки – ото і все, що було на столі. Говорили про пироги, які баба Проня напекла б на дорогу, про борщ з м’ясом, за яким скучили, але ні про навчання, ні про партію вже ніхто не згадував. Григорій на руках тримав свого Вовчика, який, припавши до батькового плеча, солодко сопів. Маринка із сестричкою побігли на вулицю прощатися з березівськими друзями, а Любочка з Ваньком частенько забігали до хати, щоб щось дали їм зі столу, бо ніколи вволю не наїдалися.

Усі посміхалися, лише Антоніна сиділа почорніла від своїх думок, і здавалося, що вона нічого не чує, навіть не розуміє.

– Тоню, досить тобі. Прийде скоро твій Тимофій, нікуди не дінеться. Затримали його десь, він же розвідник, а не якась тобі піхота, – втішав її Григорій. – Не інакше, як спецзавдання дали чи сам напросився

1 ... 62 63 64 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалені мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спалені мрії"