Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

— Скарби поклав Полуботок, а це Галаган, — делікатненько підправила Радзівіла, і Софійка мало не провалилась під своє крісло від сорому. — В Києві досі є споруда колегії, що він збудував на пам’ять про свого сина Павла!

— А, це той Павлусь, що молодим помер? — тихенько промимрила Софійка.

— О, це вже воно! До речі, є легенда, що Галаганів рід за Мазепину зраду й перехід до Петра Першого ніс прокляття сім поколінь! Останнім і був нещасний Павло…

— Легенди я не чула, а про сім поколінь доводилось! — У Софійчиній голові промайнули лякачки з історії роду Кулаківських.

— Між іншим, чому всі: Галаган, Галаган?! Катерина, його дружина, добра не менше робила!

— Стовідсотково згодна! Ану їх, усіх, тих Кулаківських, Альбабарінів із Козирними Тузами! І взагалі, може, нам цими поробитися… Феміністками! — в Софійці знову озвався великий оратор.

— Ти маєш на увазі меценатками? — Нишпорить у книжчині Леся. — О, слухай: Галшка Острозька заповіла величезні кошти на шпиталь та Острозьку академію. Галшка Гулевичівна подарувала землю для майбутньої Києво-Могилянської Академії…

— Куди я, до речі, маю вступати! — 3 цією Леською не встигаєш розумного слова вставити!

— Мати гетьмана Мазепи Марія-Магдалина, — вела далі гостя-відмінниця, — сестри-княгині Юліяна та Анастасія Заславські, сестри Олена й Софія Чарторийські, сестри Софія та Марія Русови, Єлизавета Скоропадська (в заміжжі Милорадович), Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Олена Пчілка, Марія Круковська, Альвіна Яконович, Катерина Скаржинська, Христина Алчевська…

— Не тільки Христина, — захищала своє айк’ю Софійка, мимоволі стаючи адвокатом ще й для чоловіків. — В енциклопедії ціла родина тих Алчевських! Ну і, звісно ж, Чикаленки, Симиренки!

— І Щербанівські! — уточнила подруга.

— Прийшли до того, з чого починали! — розсміялась. — Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову… Пропоную поставити крапку й випити чаю! Бо ти вже мене своїм інтелектом, Їй-Богу, заморила!

Софійка провела Радзивілку до старого парку. Погода така травнева і запахуща, що додому не спішилось. А тут бічною алеєю зовсім трохи — і біля тітоньчиного будинку… Чи не відвідати родичів? Побачити б і Пустельника, й дядька Сергія?! Ну, тобто і малого Сергійка, і все кавуняче сімейство? Тим паче, Кавуна Сергія не бачила од самісінької п’ятниці!

Софійка поправила зачіску, намотала бічне пасмо на пальця (поки дійде — якраз матиме легкий невимушений кучерик) і рушила парком.

Пройшла не так і багато, як із-за стрижених кущів укритої пуп’янками таволги почулося здавлене:

— Софко! Со-о-оф!

Кулаківський?

Скрадаючись, перетнула газон і зазирнула за кущі, на сусідню стежку.

— Будь другом, вируча-а-ай! — хлопець був сам не свій.

— Що ста… — і збоку від Кулаківського помітила непорушне тіло, обличчям у траву.

Судячи з манікюру, який був, здається, в іспанському стилі: багато різних лаків, це могла бути Ірка. Хоч попелястого кусано-стриженого волосся у п’ятницю Завадчучка ще не мала. Утім, джинси і футболка її… А, он і знайоме татуювання на плечі!

— Вона… жива? — ледве промовила.

— Та живіша за нас обох! Ні-ні, не те, що ти подумала! З наркотою зав’язано ще після нашої останньої розмови! Тут, розумієш, Лізка й Аська поляну накривали. День народження в когось… Короче, маленький фест на природі… Компаха в парку підібралась, тусанулись трохи… І прикинь, ця дурка мало того, що пила, як корова, і назюзюкалась, то ще й до мене вчепилась додому проводитись! Казав же: виклич собі возика, ну, таксі типу! Нє, пройдусь, може, трохи розвіюсь і вихмелюсь, щоб предки не засікли. Тоді бачу — копита відкинула, і мені хоч розбийся коло неї!

— Тут не таксі, тут швидкої треба! — кинулась діставати мобілку.

— Ти що? Яка швидка? Щоб завтра на все місто роздзвонили?

— Тоді батьків! Мають же бути їхні номери в її мобільному!

— Які батьки-и-и? Старі нічого не знають! А дізнаються — вб’ють!

Невже правду казала мама, що тій дурній Ірці не вистачає любові?

— А мобільний… — спохопився Кулаківський. — Де ж він?

Марно шелестіли в траві, оглядали стежку й газони: телефона мов лизень злизав.

— Видно, ще там загубила! І до мене додому зась! Я собі жувачкою зажую, стану перед родаками білий-пухнастий, нащо мені цей баласт?

Джентельмен репаний! Оце халепа так халепа! Утім, колись Данило Міщенко на п’яну голову наробив біди на пів-Вишнополя. Але Ірка? А що, коли з нею що станеться?

Сніжана! Тут, за рогом… І лікар, і без галасу!

Насилу підняли з трави нещасну! Така мала, а така важкуча! Іще й пручається!

— Е! Е-е-е! — кволо озвалось те, що за документами було Завадчук Іриною.