Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Ти мусиш, Кулькапе! — квапив, задихаючись Живчик. — Ще трохи далі… Я вже чую журкіт води.

— Леле! — почувся болісний крик, і водоблуд зник з очей.

— Гайорибе! — скрикнув Живчик.

За мить він і Кулькап стояли на краю похмурої багнистої кручі. Земля зненацька обривалась перед ними крутим кам’янистим спадом. Ген унизу, під ними, на гальці, розпростерлося, ледь сяючи в мороці, Гайорибове тіло. Кулькап закричав із жаху.

Шепіт у них за спинами наростав і злився в суцільний гуд. Повітря тремтіло від лопотючих крил.

— Ве? — рикнув Гук.

З темної безодні долинув дзюркіт води — немов звук дзвіночків.

— Це щось не те, — завагався Кулькап і гукнув до Живчика. — Це не може бути Верхоріччя!

— Зупинятися нам зась! — закричав Живчик. — Ми повинні йти слідом за Гайорибом!.

Так і не встигнувши дібрати, що й до чого, Кулькап відчув, як його смикнуло за руку і потягло на підступний крутосхил. За мить він уже мчав униз поруч із Живчиком, відчуваючи під ногами сипку гальку.

У повітрі навколо нього залящало від нявкоту ошуканих блудів. Навіть їм було лячно опускатися вниз, у кам’янисту прірву.

— О-о-ой! — заячав від болю Кулькап.

Хлопець викрутив собі кісточку. Він брязнув об землю, але й далі не переставав котитися довгим крутосхилом. Нижче й нижче, наражаючись на скелі та каміння. Його підкидало вгору. Товкло об схил. Він боляче забив коліно об камінь. Його обличчя та руки були геть посічені. Голова впала на землю.

А далі — пустка.

— Вода, Кулькапе, — озвався чийсь голос. — Підійди до води і напийся.

Кулькап звів голову. Перед ним, край глибокого водоймища біля стіп могутнього водоспаду, стояв високий чоловік із короною на голові, у вишиваній мантії, з довгою заплетеною в косиці бородою. Його теплі очі дивилися зі співчуттям і, здавалося, бачили його наскрізь. На хлопцеві не було живого місця; у голові гуло, а коли він спробував поворухнутись, різкий біль пронизав ноги.

— Ви, — пробуркотів він ледь чутно.

— Так, — кивнув головою Кобольд Мудрий. — Це я, Кулькапе, — він опустив палець у воду і провів ним по Кулькапових губах. — Вода, Кулькапе, — провадив він. — Ти маєш попити цієї води. Вона відновить твою силу. Це вода Верхоріччя. — Він усміхнувся. — На тебе ще стільки всього чекає, Кулькапе, — оголосив він, повертаючись і зникаючи за водоспадом. — Та спершу попий води.

Сон скінчився. Кулькап ворухнувся. І знову повернувся біль. Кожна кісточка боліла, немов розколота навпіл. Нігті були поламані й поздирані. Обличчя — заюшене кров’ю, що цебеніла з глибоких ран на чолі.

Нараз він почув дзюркіт води і розплющив очі. Так, справді водоймище! Щоправда, менше й темніше за те, що привиділося йому вві сні, а замість могутнього водоспаду цідиться тоненька цівочка. Попий води. Слова Кобольда Мудрого не переставали бриніти Кулькапові в голові.

Він роззирнувся. Решта лежали поруч нього. Хлопець здригнувся: їхні нерухомі тіла вже не світилися.

Попий води!

Кривлячись із нестерпного болю, Кулькап перевернувся долілиць. Повільно, пересилюючи біль, він поповз, спираючись на єдину здорову руку, вершок по вершку верстаючи пекельну путь.

Попий води!

Доволікшись нарешті до водоймища, Кулькап уп’яв очі у своє пожмакане віддзеркалення у брижуватій воді — рана, надірване вухо, кров… Він сягнув донизу і набрав пригорщ води. Вона була прохолодна, оксамитова. Він підніс її до рота, сьорбнув.

Умить по його жилах розлилося трепетне тепло. Він сьорбнув ще. Жахливий, пекельний біль ущух, рани перестали пекти. Напившись досхочу, Кулькап утер кров і знову приглянувся до свого відбиття. Жодної подряпини!

— Вода Верхоріччя, — прошепотів хлопець.

Раз, удруге, втретє набирав він цілу пригорщ води і відносив своїм товаришам. Він поливав нею їхні губи, наливав її у рот, і радощам його не було меж, коли нарешті в них затремтіли повіки і їхні тіла знову засвітилися знайомим м’яким сяйвом.

Живчик розплющив очі, у них малювався жах.

— Кулькапе, — забуркотів він. — Я падаю… падаю…

— Помовчте, Живчику, — урвав Кулькап і допоміг капітанові звестися на ноги. — Зараз підемо до джерела і поп’ємо з нього.

Один по одному Живчик, Гайориб і Гук угамували спрагу прохолодною, життєдайною водою. Вони пили — і де й поділися всі їхні рани, лихі передчуття, вся їхня жахота!

Живчик звів голову догори і побачив, як високо над їхніми головами із довгастого камінного виступу над крутим чолом скелі, тягнучись ниткою, спадає вниз тоненька цівка води.

— Що це за місцина? — запитав він.

— Ми біля підніжжя Верхоріччя, — схвильовано відповів Кулькап. — А це… це його вода!

Живчик прикипів поглядом до стрімчака.

— Ось куди треба йти! — сказав Кулькап, стрибаючи у водоймище і брьохаючи по ньому. — За водоспад, точніше, за те, що від нього лишилось. Еге ж, туди! — вигукнув він. — Живчику, погляньте!

Чоловий стрімчак, мов слід від ножа, розтинала вузька розколина, ведучи углиб скелі. Кулькап виліз із води і став удивлятися у темну роззявину. Інші почалапали по воді за ним.

— Бачите, щілина, — промовив Кулькап. — А погляньте сюди. — Він показав пальцем на два символи, вирізьблені у камені при вході. — Тризуб і змія…

— Кобольда Мудрого! — вигукнув Живчик. Він обернувся до Кулькапа. — Але звідки ти це все знаєш? Так само зі своїх безцінних берестяних сувоїв?

Кулькап похитав головою і всміхнувся.

— Я бачив це уві сні, — просто сказав він. Живчик кивнув головою.