Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

кадри: радість тубільців Ратакових островів, що дізналися про припинення ядерних випробувань! Ні, такий підпис не годиться. «Сонце білих людей більше не палатиме!» Оце буде заголовочок!

— Ви з Барном помиляєтеся, — сказав Браун. — Вони зроблять усе, як намічено. З літака скинуть контрольну бомбу, а «чиста» злетить угору разом з «Ураганом». У нас у Штатах не зважають на те, що вирішив Радянський Союз. До того ж цей експеримент провадить не американський уряд. Це випробування — приватна справа Першої електричної корпорації.

— Звичайно, свята з цього приводу не буде, — трохи сердито відповів Стіпс. — Але нам не залишається нічого іншого, як наслідувати приклад росіян, хоч це декому й дуже боляче.

Журналіст вистрибнув з машини і побіг за Барном Кальманом.

Той, жестикулюючи руками, розмовляв із старим тубільцем:

— Москва… Росіяни… Радянський Союз… Еге, росіяни не робитимуть штучних сонць. Американці їх теж більше не робитимуть. Тепер не буде білого пилу, люди більше не хворітимуть від цього.

Джон Стіпс крутив свій апарат, знімаючи кадр за кадром.

Повертаючись до літака, Барн помітив на морі пінистий слід. Він схопив Стіпса за руку і закричав:

— Погляньте! Невже прибув катер від батька?

Та, придивившись уважніше, зрозумів, що цятка віддаляється од них, пливе в океан. То ж його катер.

— Хріс поїхав на «Ураган», — промовив Барн. — Чого йому там треба, Стіпс?

— Хріс хоче знешкодити бомбу, — відповів Стіпс, старанно набиваючи люльку тютюном.

— Але ж він не зможе цього зробити сам, — розпачливо вигукнув Барн. — Я ж йому казав! Та він і сам це добре знає!

— Хріс запевняв, що знає механізм. Погана вийшла історія, Барн. Проте цього ніхто не міг передбачити. Браун тут доводив мені, що тепер ПЕК неодмінно запалить бомбу.

— Тепер неодмінно запалить? — повільно повторив Барн. — І справді. Ми помилялись, Стіпс. Адже експерименти провадяться з «чистою» бомбою. Якщо вони пройдуть успішно, можна буде сказати Москві: «Чого ви хочете, ми вже давно відмовилися од небезпечних радіоактивних реакцій!» Але люди на борту корабля, які вирішують справу, знають, що це брехня. Вільсон, Брекдорп, мій батько. Ні, ні, мій батько цього не знає, його обдурили, сфальсифікувавши аналізи!

— Ви сказали, що написали батькові листа, Барн? Давайте обміркуємо ситуацію. Для Вашінгтона бомба ПЕК «чиста». Отже, уряд не має підстав заборонити експеримент? Таких причин нема. На «Ізабеллі» можна робити все, що заманеться.

— Вільсон неодмінно добиватиметься, щоб бомба вибухнула, але мій батько… — Барн замовк.

Море було спокійне. Над безкраїм простором Тихого океану панував мир.

— Треба повернути Хріса, — знову заговорив Барн. — Негайно підніміть у повітря свій літак. Те, що він робить, просто безумство.

— Безумство, — повторив Стіпс. — Ви маєте рацію. Але божевіллям було б також наздоганяти Хріса. Навіть тоді, якби ми могли це зробити. На жаль, мій «Альбатрос» не може сідати на воду, хоч машина має назву морського птаха. Та я і не вірю, що нам пощастить переконати Хріса. Він не відмовиться од свого наміру. До того ж ми можемо попасти в зону вибуху контрольної бомби! Скільки ще залишилося часу до першого вибуху?

— Сімдесят хвилин, а може, трохи більше, — відповів Барн, знизавши плечима. — Точно не знаю, коли має вибухнути контрольна бомба.

Стіпс почав підраховувати:

— Піднятися в повітря, долетіти туди, знизитися майже до води і спонукати Брауна повернути назад, у крайньому разі примусити його. Якби це нам і вдалося, Хріс однаково не встигне повернутися.

— Контрольна бомба, нібито має вибухнути на висоті вісім тисяч метрів.

— Має! — Стіпс зло розсміявся. — А коли це в нас справджувалися розрахунки? Бомби завжди мають більшу силу, ніж її планують; ракети не злітають вгору або стають «самостійними» і мчать не туди, куди їх спрямовують. А про наші супутники і говорити нічого. — Він замовк, наче не знаходив слів. Потім додав — Хріс, певно, знає, що робить. Він не поїде на вірну смерть.

— Хріс цьому вже не надає значення. В нього такий стан здоров'я. Йому, мабуть, зовсім байдуже, коли він помре, — на півроку пізніше чи раніше.

— Якщо він добудеться до «Урагана» перед вибухом контрольної бомби і якщо вона справді вибухне на передбаченій висоті, то з ним нічого особливого не станеться. Скільки ще лишиться часу після того до вибуху водневої бомби?

— Коли все відбуватиметься за розписом, близько двохсот хвилин.

— Це понад три години. На дорогу назад Хрісу потрібна добра година. Отже, він мав би дві години, щоб здійснити свій намір. А він справиться на «Урагані» за дві години?

— При його стані здоров'я? Важко сказати. Він, правда, знає механізм запалювання, але механізм бомби, вмонтованої в «Ураган», трохи ускладнений. Якщо Хріс знайде там потрібні інструменти…

— А коли не знайде? — тихим голосом запитав Стіпс і вибив люльку, постукавши нею по стовбуру. — Скажіть чесно, Кальман, Браун не впорається. Бомба вибухне. Першим загине Браун, потім спека, неймовірний тиск, морські хвилі, промені… прийдуть сюди.

— Так, це правда.

— Давайте ще поміркуємо…

— Про що? — нетерпляче спитав Барн.

— Є одна можливість: Вільсону по радіо передадуть, що експеримент заборонено. Не з Вашінгтона, адже там вважають, що бомба «чиста». А може, від імені корпорації?

— Цього не буде. Лишається тільки така можливість: мій батько відмовиться.

Барн не наважився навіть знизати плечима.

Джон Стіпс подивився на свою машину. Він явно нервував — покусував нижню губу і перекладав люльку з однієї руки в другу.

— Якщо хочете полетіти звідси, то сідайте в машину. На мене не зважайте, — сказав Барн.

— Дурниці! Я зостаюся тут.

Стіпс повернувся і повільно попрямував до піщаного берега.

У великому залі на авіаносці «Ізабелла» поступово погасили всі вогні, тільки на розподільчому щиті світилися зелені й червоні лампи. Потім темряву розрізав промінь світла і на білому телевізійному екрані з'явилася поверхня моря. В безмежному водному просторі вдалині виднілася ледве помітна