Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

Якщо ви не проти, я піду в церкву та подякую Батькові нашому небесному та його синові Ісусові Христу за те, що вони сприяли мені у плавбі.

— Мудрий намір маєш, шановний, — сказав імам. — Піди, помолися своєму Богові й пророкові Ісі. Я ж під час вечірньої молитви подякую Аллахові, що в тебе все на добре вийшло. Бо якби, спаси від того Аллах, щось скоїлося, то й ми на зиму зосталися б без коржів… А скажи-но, капудане, чи були такі кораблі, які б у Істанбулі не обшукували? — раптом запитав імам.

— Не знаю. Здається, тільки військові галери й ті судна, які вони супроводжували.

— Їх багато?

— Кого?

— Ну, гяурів?

— Шукали двох. Казали, що вони видають себе за аравійців. Там ціле полювання на жителів пустелі влаштували. Але чоловік, у якого ті двоє купили дівчат, повідпускав усіх. Каже, що один з тих двох — його колишній раб і він його впізнав би.

— А чого ж він його не затримав, коли той у нього купував невільниць? — озвався інтендант-ага.

— Не впізнав спочатку. Вони були з запнутими обличчями. До того ж минуло років з десять відтоді, коли він його бачив востаннє. Сінопець той гендлем займається — йому можна вірити. Каже, що козак іслам прийняв і став вільний; мешкав у нього. Він навіть хадж здійснив… Коран знає краще за будь-кого з вашої віри. Вже не кажу про мову…

Раптом лице імама посіріло. Він подивився на сонце, що вже вийшло на полудень, тоді перевів зчужілі очі на серба, сказав:

— То йди помолися… Бо й мені треба готуватися до обідньої молитви. — Імам швидко попрямував дорогою, що вела до фортечної брами.

Невдовзі з фортеці виїхало п’ятеро вершників-яничарів і учвал пустилися до постоялого двору на околиці позафортечного міста. Там вони довго не затримались. Довідавшись у господаря постоялого двору, що його мешканці відбули, хоч і мали попередній намір прожити ще два дні, погнали коней по дорозі, яка вела на північний захід. Господар ще сказав, що постоялець вчора домовився з молдавськими купцями про те, що вони його, раба і двох дружин доправлять у Кишинів.

Лункий стукіт копит об биту дорогу ставав дедалі глухішим — відтавала прихоплена нічним морозцем земля; іскрився на полуденному сонці і перетворювався на росу іній, який вкривав рослинність обабіч шляху. Сава їхав останнім, на відстані сотні саженів від дівчат і Потурнака; на поводі в нього скакав кінь з тюками. Його завданням було озиратися, чи немає погоні, і в разі такої зняти чалму. Потурнак, помітивши те, гайнув би з дівчатами у найближчий перелісок, а Сава мусив би гнати далі, привертаючи до себе увагу, і також за якимось закрутом дороги зникнути в першому-ліпшому гайку. Зустрітися вони мали в Тягині на переправі. “Там однаково живе як молдаван, так і наших, — казав Потурнак. — Містечко те називають ще Тигин чи Бендери”.

Коли сонце вже було в зеніті, Петро спинив коня, підождав, поки під’їде Сава, сказав: “Ми вже подолали з півсотні верст, отже, перебуваємо десь на півдорозі до Тягина. Якби їхали вздовж Дністра, то це було б ближче і, мабуть, безпечніше, але тієї дороги я не знаю. Коника з тюками я тепер беру з собою. Ти ж мусиш бути легкий, як вітер. Пообідаємо, коли наздоженемо молдаван”. Дівчатам він нічого не сказав, просто прив’язав до сідел кожної клунок з коржем і великими грецькими оливками.

Не так просто було наздогнати купців. Молдавани перепочили лише один раз і зовсім недовго, про що свідчив свіжий кізяк обіч дороги, де паслися їхні коні. Мабуть, вони поспішали потрапити додому або ж до найближчого населеного пункту ще завидна.

Тим часом Петро з дівчатами якийсь час скакали підтюпцем, тоді знову погнали коней учвал. І тут Сава помітив попереду на закруті шляху три вози, які їхали не просто швидко, а, здавалося, летіли над шляхом. Купці панічно втікали від них, один з яких був у турецькому вбранні з двома пістолями за поясом, двоє відстали і ще один, також у чалмі, скакав віддалік. На каруцах лежало по кілька невеликих лантухів. Раптом останній віз спинився, а коні поскакали далі. Їздовий зіскочив на дорогу й побіг наздоганяти упряж¬ку, але уздрівши, що наближається Потурнак, чкурнув у терновник. Петро вхопив перед¬нього з четвірки за вуздечку, і коні зупинились. Вони були схарапуджені і натужно хри¬піли. Наблизились дівчата, і господар упряжки, спостерігши, що то жінки, вийшов з кущів.

— Друже, ти так утікав, немовби за тобою зграя вовків гналася, — гукнув Петро купцеві молдавською.

— У цих краях водиться звір, лютіший за вовка, — відказав чоловік також по-молдавськи. — Ми думали, що нас яничари переслідують… — Він підібрав віжки і став лагідно поплескувати рукою коней, бурмочучи: — Сарака до міне… Пробачте, що батожив вас нещадно. Ви ж і постарались — разом з дишлом штельвагу відірвали. Мей-мей, і як ви тільки не заплуталися в посторонках?! Могли й ноги повиламувати.

— Дай їм трохи перепочити — вони й пробачать тобі, — порадив Потурнак.

Двоє передніх, уздрівши, що їхній товариш мирно бесідує з турком, спинили коней і звіддалік спостерігали.

— Що завело тебе, чужинцю, аж так далеко від рідної землі?

— Таки далеко, — погодився Потурнак. — А треба ж іще далі. Чи не підкажеш, шановний, найкоротший шлях до Кишинева?

— Іншого, крім того, на якому ти стоїш, поки немає. Роздоріжжя з’являться у Каушанах — аж чотири їх. Там ти будеш тільки під вечір, якщо гнатимеш коней так, як зараз. Пильнуй, бо тобі можуть показати дорогу через Тигин, а це верст тридцять замість двадцяти.

— Хіба там не знають, куди яка дорога веде?

— Знають, — відказав купець, — але це ворожий тобі край. — На широкому обличчі молдаванина майнула заклопотаність. — Як ти тільки не боїшся?!

— Боюсь. Але є причина, важливіша за страх.

— Немає нічого значнішого за страх, — заперечив