Читати книгу - "Горохове чудо"

Красунь закопався у книги. Минули роки, він перестав бути і молодим, і гарним, зате став сильно славетним і сильно багатим. Тільки остався один, як палець.

— А цьо він став сильно славетним і сильно багатим?

— Бо він вчив інших, як їм жити, а як треба самому, не знає.

— А де Білявина, куди вона пішла?

Молоко скипіло. Я вихолодив і налив у чашечку.

— Де ви там, ідіть?!

Воксанка пила молоко, а дядько Микола робив їй «вітер віє» — дунув на голову, підняв білі кучерики. Їй не сподобалося, і вона одвихнулася.

— На вулицю, грати в татка-маму!

— А тобі сумно за мамою? — спитався дядько Микола.

Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він не став очікувати, поки ми зберемося, пішов собі. Але перед тим такими очима окинув нашу кімнату, ніби хотів тут залишитися назавжди.

А в нас своя робота: споряджатися. Воксанка поривається брати з собою подарований туалет. Її кортить похвалитися. Я не даю.

Вона падає на диван і дригає ногами.

— Дригай, дригай собі. Я пішов…

Вона добре бачить, що нічого не вдіє.

— Пупса ти взяв?

— Сама візьми.

Вона бере пупса і кидає собі в кишеньку бабиного горіха.

Наше подвір’я сповнене гомону. Двірник Василь спускає застоялу воду. Він орудує гаком і лопатою. Штани закасані до колін, ступає, ніби чапля. А навколо нього ватаги більших і менших. Хто зі школи, хто з дитсадка. На подвір’ї мокрого більше, ніж сухого. Баби сваряться на онуків, щоб не лізли в воду. Хіба їх спиниш? Їм тільки того й дай. Сусідський Вітя — посередині калюжі. Хто до нього наблизиться, він відганяє того фонтаном.

— Вітя! Вітя! — баба впірвала якусь лозину, але не дістає його. Квокче, як курка, що їй підсадили каченя, а воно попливло. — Я тобі…

А Вітя вихилясом. За ним підсліпуватий хлопчина. Він із сусідського двору. Його прозивають Фріцом. Мама привезла його звідкись. Дивно, що підсліпуватого прозивають Фріцом. Так прозивали колись після війни. Але прізвиська не змиєш. І малий рудий Фріц, який росте без тата, без мами і другий рік сидить у першому класі, так вигулює в калюжі, що калюжа розлягається. Обляпав Вітю, той зарюмсав, поплентався на сухе, а баба його ще лозиною.

— Марш до хати! — задихалася. — То що мені за кара? Взимку без рукавиць ходить, восени з калюжу попхався…

Двірник Василь відганяє охочих до мореплавства, а підсліпуватого хлопчину не чіпає. І він дає по воді бокаса-бокаса, бо на нього стріляють з автоматів: диркотять губами. А коли всі автоматники збираються докупи, рудий Фріц вилітає з калюжі. Кого хапає мокрими руками за носа, кого ляпає по обличчі, а то просто вишмаровує своїм брудним манаттям. І навтьоки!

— Фріц! Рудий… Рудий!!!

А його нема.

На всю губу реве донька коменданта. Віта з неї кривиться. Віта грається сама, осторонь від усіх. На балконі з’являється сам комендант. Здається, що під ним, грізним і набусурманеним, ось-ось провалиться балкон.

— Хто? Що? — перехиляється він через перила і поїдом їсть босого двірника Василя.

— Фріц! Фріц! — виказують комендантові скривджені.

— Ти нащо його впускав? — кричить комендант двірникові.— Я забороняю!

Босий двірник вдає, що не чує. Комендант зникає, а через хвилину стає перед калюжею.

— Я тобі хто? Я був полковником! Що з того, що тепер у відставці? Я тобі скільки разів наказував, щоб ти не пускав того Фріца!

Двірник спокійно розгортає гаком багнище і наслухає, як у водозлив проривається вода.

— Я кому кажу?!

— Вибачте, але я не ваш ад’ютант і в «заградотряді», — він вживає це специфічне слово, — з вами не служив.

Комендант заносить вгору руку, але хапає свою доньку і не веде, несе її за собою.

А Воксанка:

— Чого дядько на дядька кричав?

— Бо він має голос, — відповідає за мене двірник.

Навколо нас вимаршировують хлопчаки. Кожен сам собі командир і окреме з’єднання. Вони чомусь не хочуть триматися купи і ставати під одну команду.

Розбишакуватий, із зірочкою на кашкеті репетує: «Мы смело в бой пойдем!» Він любить верховодити, але його ніхто не слухає. І такий самий на зріст, як він, чимчикує йому назустріч, вигукуючи: «Нехай ворог знає, нехай пам’ятає!..» А ще один, опецькуватий, вибілений, наче полотно, заводить: «А я бгасаю камешки с кгутого бегешка…» Всі троє прямують один на одного, ніби збираються між собою повоювати. В кожного своє завзяття і своя батьківська пісня.

Всю цю гру збурює рябий у розпанаханій куртці: пускає ракету. Водяна ракета, знявшись угору, падає комусь на голову.

Тут баба Маша виводить Сашка — Воксанчиного однолітка й компаньйона. Сашко жене під стовпи, на яких сушать білизну. Там сухо.

— Сашко, Сашко, гратимемо в тата-мами, — кричить Воксанка і біжить за ним.

Сашко, чорноокий, смуглявий, часинку стоїть, роздумує, а потім поважно відповідає:

— Будемо грати.

Воксанка висмикує з кишені пупса.

— Ти будь мама, а я тато.

Сашко вагається, чи бути йому мамою. Свою маму він дуже любить. Якось у тролейбусі один чоловік сказав: «Я дам тобі вудку, а ти віддай мені свою маму». Сашкові вудка сподобалася, і він погодився. Але коли роздивився на ту вудку, відразу знайшовся: «Хитренький, твоя вудка стара, а моя мама молоденька…»

— Ти будь мама, а я тато, — напосідає Воксанка. — Добре?

Грати в тата-мами — купати, повивати і носити пупса. Вони так і роблять.

А ми стоїмо з худенькою, виснаженою працею бабою Сашка. Вона оповідає, як перед ними на тротуарі розчахнуло осику, як вони полякалися з Сашком.

— Це вже вдруге мені. Перше я несла