Читати книгу - "Ангели помсти"

вона це з холодним розумом рівно через півроку визнала. Зізналася, що це тільки початок шляху і, напевне, не треба чекати, коли хтось прийде, подзвонить у двері, як вона подзвонила Катерині й побачила її великі розкосі, чорнильного кольору очі, що миттєво наповнилися здивуванням і жахом. Вони розсталися тихо і невимушено, зі стриманістю старих людей, пройшло це навіть романтично, у жовтому полум’ї свічок, за червоним вином. Ніхто не плакав і нічого не говорив. Про такі речі, коли все закінчується, як правило, ніхто не говорить.

За день до свята Восьмого березня вона встала рано, пройшлася кімнатами, кволим голосом покликала обслугу. Настрій у неї був не ліпший за ватяний день за вікном. Голова важка, тому вона випила півтаблетки аспірину, пригорщу вітамінів В, С, Е і склянку свіжого помаранчевого соку. Пізніше вийшла до гаража, зажмурившись від сонця, сонцезахисні окуляри якось ненароком потрапили під каблук, і вона бридливо їх відіпхнула кінчиком туфлі. На вулиці голо лежав асфальт і таким же голим лягало на людей небо. Салон «Каретті» вабив до себе, і вона направилася туди, лишивши на стоянці кабріолет. На порозі відчула, як тіло мимоволі напружилося, видалося, ніби хтось її покликав, і вона побачила люб’язне обличчя дівчини-продавчині, яка дивилася крізь вітрину; і тут Танині красиві коси неприродно піднялися, засвітившись червоним золотом, руки злетіли безвільно білими стрічками. За секунду Таня лежала, стікаючи кров’ю, на сірому асфальті, і здивовані люди йшли, боязко оминаючи красиву дівчину, яка розляглася на дорозі казна-чого.

2

Уже випарений полудень упав на дерева, і йому чувся далекий шум лісу на сірому пагорбі, а насправді то трасою блискучими жуками шастали автомобілі. Чоловік розплющив очі, земля ще хиталася під ногами, а роззявлені роти людей нагадували риб’ячі. Хтось виключив звук, го-го, подумав Боб. Він зупинився, повиснув над тихим кварталом. Дід у задрипаному магазині прямо на цементній підлозі пив з пакета молоко і, примруживши око, спостерігав за тим, що з цим ідіотом на високовольтній мережі трапиться. Як не крутись, а цікавість – надто паскудна річ, щоб після неї лишитися живим за теперішнього часу. Так гадав дідок, і все ж дивився, що буде далі. Він розповість пізніше, але йому, з огляду на систематичне пияцтво і ще більш системну-таки брехню, ніхто не повірив. А дід розповів ось що: чоловік несподівано зупинився біля велетенської будівлі заводу, в одну мить почав розхитуватися. Тільки тоді наш цікавий дідок побачив його руки в блискучих наручниках – дід перехрестився, але й після цього йому ніхто не повірив, а Боб виковзнув з наручників і, наче щупак, пролетів повітрям на рівні високовольтних дротів, пірнувши у прочинену кватирку будинку. Не те щоб він так хотів, але іншого виходу Боб не бачив. У цьому сенсі це було не краще, ніж стрибнути прямо у кабінет міністра внутрішніх справ.

Коли Бобу виповнилося п’ятнадцять років, він пішов до ворожки, щоб запитати, як діяти далі. Ворожка жила за триста метрів від старої водонапірної башти, де нишпорили й кублилися наркомани, бродяги, і це якоюсь мірою охороняло її від підозрілих та заздрісних очей. Імені її ніхто не знав, але він був упевнений, що колись знав її ім’я, дитиною думав про водонапірну башту, про широке зелене крило лісу і про свою маленьку самотність, що підігрівалася тільки розмовами з матір’ю і паралізованим батьком. Пізніше він дізнався її ім’я, саме тоді йому виповнилося дев’ять років. Три брати зайнялися крутими справами, але однієї ночі вони не прийшли. Не прийшли й наступної. Одного ранку він прокинувся і вийшов на світле подвір’я, де стояли три труни, а мати, одягнена в чорне, тримала безпорадно за руку батька, який усе повторював: «Хто це? Хто це? Хто там лежить?» Мати мовчала, але коли старий украй обрид, сказала: «Це твої сини спочивають». І Боб тоді покинув подвір’я, проминувши довгими незграбними ногами пустир, пройшов, заплющивши очі, водонапірну башту й опинився біля старого, чорного від ветхості, будинку, вікна якого прикрашали трухляві віконниці. Він підійшов до дверей і постукав. Ніхто не відповів, тільки пішла луна, як у діжці. Боб розгледівся. Він стояв перед звичайнісінькими розсохлими дверима, з вилущеною разом з деревом сірою фарбою, де ніяк не можна було розібрати прізвища, номера. Боб постукав ще раз, але й цього разу ніхто не відповів. Двері прочинилися. Він спробував заглянути у щілину, але вона була занадто вузькою. Боб стояв, не знаючи, що робити далі, але йти йому не хотілось. А потім він простягнув руку. Пальці й долоня склалися самі собою, і рука легко пройшла у щілину. Пальці вигнулися, намацали холодний метал ланцюжка – і він опинився в сірому коридорі, заваленому таким дрантям, яке тільки на світі бачило око. Він застав стару за телевізором. Баба дивилася вечірнє шоу, присьорбуючи якусь каламутну дивну рідину з різким запахом. Рідиною виявилася банальна брага. Стара так і не обернулася, її займав у телевізорі молодик з плечима атлета. Боб кашлянув, але тут же злякався: чого доброго, баба зчинить крик. Але вона не зважала. Її насправді цікавив тільки телевізор. Нарешті, коли запала рекламна пауза, вона обернулась і позіхнула на всю пащеку.

– Ти чого прийшов? – поцікавилася стара. – Тобі не слід ще приходити.

– Хто убив моїх братів? – запитав він.

– Час, – відповіла стара.

– Тоді що мені робити?

– Бог любить справедливих, – відповіла стара, обернулася спиною і напружено заклацала пультом.

Він зрозумів, що йому треба йти. Назад шлях він долав жахливо. За стільки років він уперше зайшов від дому так далеко. До цього сім’єю опікувалися брати. Батько його працював тридцять років годинникарем. Через тридцять років копіткої й непомітної роботи його розбив інсульт. На цьому благодать у сім’ї закінчилася. Брати подалися у мандри, і скоро дорога їх привела до смерті. Так говорила мати. Про цю кляту дорогу тільки й говорили. І рівно через сім років Боб пройшов повз водонапірну башту, де кублилися наркомани, бомжі, де іноді хтось чіплявся на бантині, й підійшов до дверей з невиразним номером і нерозбірливим прізвищем. І рівно через сім років стара, яка дивилася телевізор, не обертаючись, сказала:

– Дорога.