Читати книгу - "Реальна загроза"

зате нам належало пройти іміґраційний контроль. Перше, про що нас запитав чиновник, були паспорти. На це я відповів:

— Ми б воліли скористатися вашими гостьовими посвідками.

Чиновник мовчки кивнув — питання було вичерпано — і передав нам бланки в’їзних анкет. Вони містили мінімум пунктів, і лише один з них, про керування транспортними засобами, мав застереження, що надання хибної інформації тягне за собою адміністративну й карну відповідальність.

Як і було домовлено ще перед висадкою, ми заповнили всі поля в анкетах, за винятком громадянства, де поставили прочерк. Чиновника це нітрохи не стурбувало і він без будь-яких коментарів прийняв наші анкети. Відтак нас сфотоґрафували, зняли біометричні дані й оперативно оформили посвідчення особи. Потім чиновник запитав:

— Водійські права теж виписувати?

— Так, — сказав я. — Усім сімом. І по всім указаним видам транспорту.

Чиновник узявся до справи, а молода дівчина-піхотинець, рядова Снел, тихо поцікавилась у лейтенанта Вінтерса, на якій підставі нам видають права.

— Як це на якій? — здивувався Вінтерс. — На підставі наших анкетних даних.

— Але ж ми могли збрехати.

— А ви збрехали?

— Ні, сер.

— Тоді в чому проблема? От якби ви збрехали, а потім виявилося, що ви, наприклад, не вмієте керувати флаєром, то з вас стягнули б чималий штраф. Або навіть посадовили б до в’язниці — від трьох до шести місяців.

Снел лише розгублено похитала головою.

Чиновник видав нам водійські права і поставив чергове запитання:

— Дозвіл на носіння зброї?

— Безумовно, — кивнув я.

Незабаром ми отримали й ці документи. Я розрахувався за послуги готівкою в місцевій валюті, яку ми в достатній кількості привезли з собою, а понад це додав пристойну суму як винагороду за швидку та якісну роботу. На Вавілоні навіть антикорупційне законодавство було вельми своєрідне. Державним чиновникам не заборонялося приймати додаткову винагороду за леґальні послуги вже після їх надання, але суворо каралася найменша спроба вимагати таку винагороду наперед.

Задоволений чиновник жестом запросив мене відійти вбік. Я погодився і вже на ходу дав знак Вінтерсові, що все гаразд.

— Капітане Шнайдер, — промовив чиновник. — Гадаю, вам варто знати, що особа з вашими біометричними даними перебуває в міжпланетному розшуку під іменем Александр Вільчинський.

— Ага… — Що ж, цього слід було чекати. — І за яким звинуваченням?

— Звинувачень немає. Просто ви… тобто, згадана особа значиться в списку команди зниклого безвісти фреґата „Маріана“, що належить Ериданській Астроекспедиції. Гм-м. Маю надію, що ваш корабель — це не той зниклий фреґат?

Вавілонська влада погоджувалась на видачу злочинця лише у двох випадках — якщо він прибув на викраденому кораблі або привіз із собою заручників.

— Будьте певні, — відповів я, — фреґат ніяк не можна переробити на корвет. Це неможливо в принципі.

— Ну, тоді немає проблем, — сказав чиновник.

Я поклав йому в долоню ще одну банкноту в тисячу вавілонських лір.

— Все одно дякую за інформацію.

— Дрібниці, сер. Ласкаво прошу на Вавілон.

2

Пройшовши іміґраційний контроль, ми стали повноправними гостями планети. У транспортному бюро я орендував шатл, на якому ми здійснили переліт з орбітальної станції в аеропорт міста Бусарда, а там узяли напрокат броньований автомобіль і проїхали в діловий центр, де серед сотні хмарочосів із склопластику та синтебетону знаходилася шістдесятиповерхова будівля головного офісу банку „Аркадія“ — однієї з найбільших банківських установ Вавілона.

У вестибюлі банку космічні піхотинці з Вінтерсом здали свою зброю, і нас пропустили в простору операційну залу, де в розпал робочого дня було на диво спокійно й малолюдно. Тут обслуговували лише крупних клієнтів; дрібні та середні вкладники зазвичай користувалися електронним доступом до своїх рахунків через планетарну міжбанківську мережу.

Біля однієї з кас поважний на вигляд пан середнього віку викладав з туго напханого кейсу пачки таукитянських купюр по тисячі ескудо. Не виключено, що цей чоловік був чесним мільйонером, проте з такою ж імовірністю він міг виявитися грабіжником-утікачем з Тау IV або нечистим на руку державним службовцем. Також він міг бути торговцем наркотиками, контрактним убивцею, викрадачем дітей, шантажистом — словом, ким завгодно. Вавілонців не цікавило, як він здобув гроші за межами їхньої планети; головне, що вони в нього були. Тут він міг вільно витрачати їх і жити в розкошах, не побоюючись карного переслідування — звичайно, поки не скоїть злочину вже на самому Вавілоні…

На мені та моїх людях були мундири — ми лише зняли іменні планки та нарукавні емблеми, що вказували на приналежність до Збройних Сил Ютланда. Я вирішив не вдаватися до наївного маскування, передягаючись у цивільне. По-перше, на обличчях піхотинців було буквально написано, що вони ніякі не охоронці, а вишколені солдати. А по-друге, людина у військовій формі має набагато солідніший вигляд — що при моїй молодості було геть не зайвим.

Коли я неквапно рушив через залу, прямуючи до чергового адміністратора, той відразу звернув на мене увагу — не в останню чергу завдяки моєму мундирові флотського капітана, — і до того моменту, коли я підійшов, встиг звільнитися, перепоручивши клієнта, з яким саме розмовляв, своєму помічникові.

— Чим можу служити, капітане? — чемно запитав він.

Передовсім я прочитав його ім’я на бейджі: „С. Азеракіс“.

— У вашому банку, пане Азеракіс, я маю певні активи. З доступом за ґенетичним кодом.

Адміністратор став ще запопадливішим.

— Вельми завбачливо з