Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

— До речі, у Валерія Брюсова є чимось схожі рядки, — озвався Ткачук. — Порівняйте самі:

Ще може буть, що кожен атом — Це всесвіт, де сто сонць снує; Такий там день і ніч така там — Все в стислім об’ємі там є! Там твердять мудреці сміливо, Що їх планета — центр буття, Вони вивчають іскор диво, Вникають в таїну життя.

— Я бачу, Олександр і справді вирішив помислити поетичними образами, — усміхнувся професор Бандура. — Тому, з вашого дозволу, теж спробую дещо пригадати. За дві тисячі років перед тим, як було написано тільки що процитовані твори, а Нільс Бор вивів свій знаменитий «принцип доповнюваності»,[82] Платон, зіставляючи погляди Емпедокла і Геракліта, стверджував: «Згодом усі іонійські та сіцілійські Музи зміркували, що найбезпечніше… заявити, що буття і множинне, і єдине, та що воно тримається на ворожнечі й дружбі». Отже, зерно образної істини знаходимо і в цієї людини, котру звикли вважати ідеалістом. Він же у «Тімеї» пише: «Бо космос влаштований сам як жива істота, обіймаючи все живе як свої частини у всіх їх родах і особах…»

— Даруйте, вельмишановний Миколо Олексійовичу, — обізвався Деркач, — але мені здається, що гадка Анаксагора про існування нескінченної послідовності різних рівнів організації матерії навіть більш образна. Афінський філософ говорив: «Більше дорівнює меншому за кількістю». Інакше кажучи, на кожному рівні організації матерії можливе життя. Зрештою, до цієї ідеї ієрархічності рівнів організації матерії й після Анаксагора зверталися вчені. Великий Лейбніц писав: «Кожну частинку матерії можна розглядати як сад, повний рослин, як став, повний риби». Йоганн Ламберт у 1761 році висловив гіпотезу про те, що зоряні системи входять до складу систем вищого порядку так само, як планети із супутниками утворюють Сонячну систему. Завдяки цій гіпотезі були відкриті галактики, була сформована ідея метагалактики. Людство познайомилося з планетарною моделлю атома Резерфорда. У той же період Ленін висловив думку, що «електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна». З’являються уявлення про частинки-матрьошки, про частинки, кожна з яких являє собою справжні всесвіти, як це маємо у гіпотезі академіка Маркова. Чітко простежується зв’язок часів. Найсучасніші теорії перегукуються з найдревнішими.

— Але ж подібні міркування — шлях до дальших розробок гіпотези Зоряного Кристала! — не втримався я. — Досі ми звикли вважати, що структура кристалічної ґратки є одним з фрагментів організації матерії. Але ж якими цікавими фактами вже нині володіє наука: наприкінці 70-х років відкрита мозаїчна будова генів, харківськими вченими вперше у світі вирощені кристали дезоксирибонуклеїнової кислоти — носія спадкової пам’яті. Земля-кристал, відкриття мозаїчної будови Всесвіту… Зоряний Кристал… Ієрархічність кристалічних форм… Аж дух захоплює!

— Квод ерат демонстрандум — що і треба було довести, як казав мудрий Евклід, — директор поплескав мене по плечі, стримано усміхнувся і, глянувши на годинник, додав: — На жаль, час мене підганяє. Мушу їхати на засідання Президії Академії. Отож будемо прощатися. На закінчення спеціально для Дяченка ще одне непряме підтвердження існуючого зв’язку між мікро— і мегасвітом. В «Естрофізікел летез» кілька років тому я читав, що астрономам, які спостерігали за поведінкою радіогалактик, вдалося встановити, що наш Всесвіт обертається з кутовою швидкістю близько 10–13 радіан за рік. Згодом було встановлено, що кутовим моментам астрономічних об’єктів, починаючи від нашої планети і кінчаючи Всесвітом, властива певна закономірність: вони прямо пропорційні масі об’єкта. Більше того, червоне зміщення далеких галактик виявилося квантованим.

…На засіданні вченої ради інституту після нашого звіту було вирішено не розпорошувати зусиль лабораторії експериментальної кристалооптики, а спрямувати їх у конкретніші русла: Олександр Ткачук має стати повновладним господарем експерименту, я повинен забезпечити результати ефективною теорією.

Я спробував було нав’язати старшим колегам думку Олівера Хевісайда про те, що коли йдеться про малодосліджені галузі, то просуватися вперед слід будь-якими методами. Логічні обгрунтування можна зробити потім. Однак моя концепція була розкритикована. Деркач від себе додав:

— Олівер Хевісайд мав рацію. Але він мав на увазі насамперед те, що просуватися наосліп не можна. Будь-які засоби — це дослід і теорія, їх уміле поєднання. Та стратегію пошуку визначає саме теорія. Без неї вам не обійтись. Тим паче в такому неординарному випадку. Поки що домінував експеримент. Але, судячи з щоденників професора Сошенка, проблема тут набагато складніша, ніж ми уявляємо.

У рішенні вченої ради був і такий пункт: «Усі підрозділи інституту зобов’язані надавати всебічну допомогу лабораторії експериментальної кристалооптики».

Вже наступного дня академік Деркач звернувся у Президію Академії наук з клопотанням фінансувати наші потреби додатково до бюджету. Аргументи були визнані переконливими. До кінця листопада всі наші проблеми з устаткуванням повинні були вирішитись. Сашко узяв на себе доставку відповідної апаратури і, треба визнати, справлявся з цим досить добре.

За спеціальною постановою Президії Академії наук було переорієнтовано роботу очолюваного професором Бандурою відділу Інституту історії. Тепер Микола Олексійович уже не на громадських засадах, а з укомплектованим штатом співробітників повів глибокий пошук. Окрім цього було вирішено відрядити до Індії разом з нами і професора Бандуру.

* * *

«Є Світ, безмежно різноманітний і безмежно протяжний у часі й просторі, і є Я, нікчемно мала частинка цього Світу. З’явившись на мить на вічній арені буття, вона намагається зрозуміти, що таке Світ і що таке свідомість, яка включає в себе весь Всесвіт і сама назавжди у нього включена. Початок речей збігає в безмежну далину зниклих часів; їх майбутнє —