Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

я сидів у барі й помітив двох дівчат зі старшим чоловіком. Потім він пішов, а вони підійшли і сіли біля мене. Красивіша й активніша сіла з одного боку, а з другого — її менш кмітлива подруга Пем.

Початок обіцяв багато, усе йшло дуже добре. Дівчина була дуже мила й приязна. Невдовзі вона вже тулилася до мене, я її обійняв. Тоді заходить двоє чоловіків і сідають за сусідній столик. Але, коли підійшла офіціантка, вони вийшли.

— Бачив тих хлопців? — питає новоспечена подружка.

— Так.

— Це друзі мого чоловіка.

— Та невже? І що це значить?

— Ну, я щойно вийшла заміж за Джона Великого, — вона згадує дуже відоме ім’я, — і ми трохи посварилися. У нас медовий місяць, а він тільки грає і грає. Абсолютно не звертає на мене уваги. Я вирішила піти розвіятися, але він шпигує за мною і перевіряє, що я роблю.

Вона попросила, щоб я відвіз її в мотель, — ми поїхали на моїй машині. По дорозі я питаю:

— А як же Джон?

— Не хвилюйся, — відповідає, — просто дивись, чи нема поблизу великої червоної машини з двома антенами. Якщо нема, то і його нема.

Наступного вечора я повів «гібсон»-дівчину і її подругу на нічне шоу в готель «Срібний черевичок», там виступи починалися пізніше, ніж в інших готелях. Дівчата з інших шоу любили туди ходити, коли вони входили в залу, конферансьє називав імена. І от заходжу я в залу під руку з двома красивими танцюристками, а він оголошує:

— Міс Така-то і міс Така-то з «Фламінго»!

І всі на нас дивляться. Це було так класно!

Ми сіли за столик біля бару, і невдовзі починається якась суєта: офіціанти пересувають столики, входить охорона з пістолетами. Зараз прийде якась знаменитість. Усі чекають Джона Великого!

Він прийшов у бар, сів за сусідній столик, і одразу два його хлопці захотіли потанцювати з моїми дівчатами. Вони пішли танцювати, я сиджу за столиком один, коли підсаджується до мене Джон.

— Як дєлішкі? — питає. — Що робиш у Вегасі?

Я не сумнівався, що він дізнався про мене і свою дружину.

— Нічого особливого, дурня всяка… (Треба ж показати, що я крутий перець, правда?).

— І давно ти тут?

— Днів чотири-п’ять.

— Ага, ясно. Слухай, а ми з тобою не зустрічалися у Флориді? — питає.

— Ну, не знаю…

Він назвав одне місце, друге… Я не розумів, до чого він веде.

— Я знаю, — каже він. — Це було в «Ель Марокко». («Ель Марокко» — великий нічний клуб у Нью-Йорку, туди часто ходять всякі помітні люди, наприклад, професори теоретичної фізики, правда ж?).

— Напевно, — погоджуюся.

І все думаю, куди ж він хилить. Нарешті він присувається до мене і каже:

— Слухай, а познайом мене з твоїми дівчатами, коли вони відтанцюють?

Так от що йому треба, — він поняття не мав, хто я такий! Я представив його дівчатам, але мої танцюристки сказали, що втомилися і хочуть додому.

Наступного дня я побачив Джона Великого у «Фламінго» — він стояв у барі, говорив з барменом про фотоапарати і фотографував. Фотолюбитель чи що: у нього було багато всяких прибамбасів і фотоапаратів, але молов він про них якісь дурниці. Я вирішив, що ніякий він не фотолюбитель, а просто багатій, який купує собі фотокамери заради забави.

На той момент я вже зрозумів, що він не знає про мої походеньки з його дружиною, він просто хотів поговорити, бо йому сподобалися мої супутниці. Тоді я вирішив зіграти у гру і придумав для себе роль: буду асистентом Джона Великого.

— Привіт, Джон, — кажу. — Давай познімаємо. Я потримаю спалахи.

Кладу спалахи і прибамбаси в кишеню, ми починаємо знімати. Я подаю йому спалахи, висловлюю якісь поради — йому все це подобається.

Ми пішли в «Останній кордон» пограти, і він почав вигравати. Готелі хочуть, щоб крупні гравці грали якомога довше, але я бачив, що він хоче піти. Проблема в тому, як зробити це красиво.

— Джон, нам пора йти, — кажу я серйозним голосом.

— Але фішка якраз пішла, я виграю.

— Так, але в нас зараз зустріч.

— Окей, піджени мою машину.

— Звісно, містере Великий.

Він дає мені ключі і каже, яка машина. (Я не виказував, що знаю яка).

Виходжу на парковку й одразу бачу велику класну машину з двома антенами. Сідаю, вставляю ключ, — а вона не заводиться. У ній була автоматична коробка передач; такі машини щойно з’явилися на ринку, я ще таких не бачив. Дивлюся, що до чого, випадково зачіпаю важіль «ПАРКОВКА» — і машина заводиться. Я дуже обережно, наче машина коштує мільйон доларів, підрулюю до входу в готель, підходжу до стола, за яким він усе ще грає, і кажу:

— Машину подано, сер!

— Я мушу йти, — каже він, і ми виходимо.

Він садить мене за кермо і каже:

— Поїхали в «Ель Ранчо». Ти знаєш там дівчат?

Я досить добре знав одну дівчину звідти:

— Так, — відповідаю.

Я вже не сумнівався, що він продовжує почату мною гру тільки для того, щоб познайомитися з дівчатами, тож піднімаю делікатне питання:

— Я нещодавно познайомився з вашою дружиною…

— З моєю дружиною? Але моя дружина не в Лас-Вегасі.

Я розповів йому про дівчину, яку зустрів у барі.

— А! — каже він. — Я зрозумів. Я зустрів цю дівчину і її подругу в Лос-Анджелесі і привіз їх у Лас-Вегас. Першим ділом вони сіли на мій телефон і годину базікали з подружками в Техасі. Я розсердився і викинув їх геть. А тепер вона ошивається тут і всім розповідає, що вона моя дружина.

Так от що тут відбувалося!

Ми приїхали в «Ель Ранчо», шоу мало початися через п’ятнадцять хвилин. У залі було повно людей, вільного столика не знайти. Джон підійшов до мажордома і сказав:

— Я хочу столик.

— Так, сер, містере Великий! Дві хвилини.

Джон дав йому чайові і пішов грати. Я тим часом зайшов за куліси, де дівчата готувалися до виходу, і спитав свою подругу. Вона вийшла до мене, я пояснив, що зі мною буде Джон Великий і він хоче,