Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

щоб після шоу дівчата склали йому компанію.

— Без проблем, Дік, — каже вона. — Я візьму подруг, і ми підійдемо до вас після виступу.

Я повернувся в залу, пошукав Джона. Він усе ще грав.

— Іди без мене, я за хвилину прийду, — сказав він.

Прямо під сценою стояли два вільні столики. Усі інші були зайняті. Сідаю. Шоу починається, Джона нема, на сцену виходять дівчата. Вони бачать, як я в гордій самоті сиджу за найкращим столиком. Раніше вони думали, що я якийсь заштатний професор, а тепер бачать, що я ВЕЛИКА ШИШКА.

Урешті-решт прийшов Джон, а ще через якийсь час за сусідній столик сіли інші люди — «дружина» Джона і її подружка Пем з двома чоловіками.

Я схилився до Джона:

— Вона за сусіднім столиком.

— Ага.

Вона бачила, що я опікаю Джона, схилилася до мене і питає:

— Я можу поговорити з Джоном?

Я нічого не відповів. Трохи вичекав і схиляюся до Джона:

— Вона хоче з вами поговорити.

Він трохи вичікує і каже:

— Добре.

Я трохи вичікую, схиляюся до неї і кажу:

— Джон поговорить з тобою.

Вона підійшла до нашого столика і почала обробляти свого «Джонні», сівши впритул до нього. Стосунки, судячи з усього, почали налагоджуватися.

Я люблю гладити проти шерсті і щоразу, як атмосфера теплішала, нагадував Джону:

— Телефон, Джон…

— А, точно! А що за дурна ідея годину провисіти на телефоні?

«Дружина» починає валити все на Пем — мовляв, це вона дзвонила.

Усе знову починає налагоджуватися, а я нагадую, що це її ідея взяти Пем.

— А, точно! — каже Джон.

(Якийсь час ця гра триває, я від душі веселюся).

Після шоу до нашого столика підійшли дівчата з «Ель Ранчо», ми поговорили, поки їм не довелося бігти на наступний виступ.

Тоді Джон сказав:

— Я знаю тут недалеко один класний маленький бар. Поїхали туди.

Відводжу його в цей бар, заходимо.

— Бачиш оту жінку? — показує він. — Вона дуже хороший адвокат. Ходімо, я вас познайомлю.

Джон представив нас, вибачився, пішов у туалет — і так і не повернувся. Думаю, він хотів повернути «дружину», і я йому вже заважав.

Кажу цій жінці «привіт» і замовляю собі випивку (я все ще граю у гру «не бути джентльменом і не виказувати здивування»).

— Ти знаєш, — каже вона, — я одна з найкращих адвокатів Лас-Вегаса.

— Ні, — відповідаю холодно. — Удень ти може й адвокат, а зараз знаєш хто ти? Просто завсідниця маленького бару у Вегасі.

Я їй сподобався, ми сходили в кілька різних місць потанцювати. Вона дуже добре танцювала, я теж любив танцювати, ми класно провели час.

Аж раптом прямо посеред танцю я відчуваю біль у спині. Дуже сильний різкий біль. Я знав, що це: три доби суцільних пригод без сну не минаються марно, я був абсолютно виснажений.

Вона сказала, що відвезе мене додому. Добираюся до її ліжка — БАЦ! — і вирубаюся.

Наступного ранку прокидаюся в її розкішному ліжку. Світить сонце, і жодних слідів її присутності. Натомість заходить покоївка.

— Сер, ви вже прокинулися? Сніданок готовий.

— Е… ну…

— Я принесу його сюди. Чого вам хотілося б? — і починає перераховувати ціле меню.

Я замовив сніданок і поснідав просто в ліжку — в ліжку жінки, якої зовсім не знаю; не знаю, хто вона і звідки.

Ставлю пару запитань покоївці, але вона теж нічого не знає про цю загадкову жінку — покоївку щойно найняли, це її перший день на новій роботі. Вона подумала, що я господар будинку, і дуже здивувалася, що я її питаю. Я одягнувся й пішов. І ніколи більше не бачив цієї загадкової жінки.

Уперше приїхавши в Лас-Вегас, я підрахував імовірності і виявив, що мої шанси виграти за ігровим столом дорівнюють 49,3%. Втрачаєш у середньому 1,4 цента на кожен поставлений долар. Я подумав тоді: «Чому б не зіграти, це недорого».

Почав робити ставки і — один, два, три, чотири, п’ять — один за одним програв п’ять доларів. За моїми підрахунками, я мав програти тільки сім центів, а програв натомість цілих п’ять доларів. Відтоді я ніколи не грав (на свої гроші, ясна річ). Мені пощастило, що я почав з програшу.

Якось я обідав з однією танцюристкою. Був спокійний полудень, без звичної для цих місць суєти. І от вона каже:

— Бачиш того чоловіка, он іде по траві? Це Нік Грек. Він професійний гравець.

Я ж знаю співвідношення ймовірностей у Лас-Вегасі, тому кажу:

— Як він може бути професійним гравцем?

— Я його покличу.

Нік підходить, вона нас знайомить.

— Мерилін каже, що ви професійний гравець.

— Так і є.

— Мені цікаво, як можна бути професійним гравцем, адже шанси за столом 49,3%.

— Ви праві, — каже він, — я поясню. Я не роблю ставок за столом і всякого такого. Я ставлю тільки тоді, коли шанси на мою користь.

— Гм? А коли шанси на вашу користь? — питаю з недовірою.

— Це дуже просто, — каже він. Я стою біля столу, який-небудь хлопець каже: «Зараз випаде дев’ять! Буде дев’ять!». Хлопець збуджений, він думає, що випаде дев’ять, і готовий укласти парі. Я добре знаю шанси по кожному числу на рулетці і кажу: «Ставлю чотири до трьох, що випаде не дев’ятка», — і на довгій дистанції виграю. Я не роблю ставок за столом, я укладаю парі з людьми, які стоять за столом і мають забобони, наприклад, вірять у щасливі числа.

І продовжує: «Тепер навіть легше, у мене склалася певна репутація — люди укладають зі мною парі, навіть коли знають, що шанси не дуже високі, просто щоб потім сказати, якщо їм пощастить, що вони виграли в Ніка Грека. Так що я справді заробляю на життя грою і це класно!».

Нік Грек, як бачите, був недурний чоловік, і ще мав гарні манери і яскравий шарм. Я подякував — тепер усе ясно. Я завжди старався зрозуміти довколишній світ.

Пропозиція, від якої треба відмовитися

У Корнельському університеті була сила-силенна різних факультетів, які мене не дуже цікавили. (Це не означає, що вони погані, просто те,