Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

яких звик з дитинства. Він вірив, що є пекло і що грішники після смерті потрапляють туди. Ну, а м-с Герхардт? А Дженні? На його думку, обидві вони винні в тяжких гріхах. Він вірив і в те, що праведників жде райське блаженство. Але де ці праведники? У м-с Герхардт було добре серце. Дженні — самісінька великодушність. А його син Себастян? Себастян хороший хлопчик, але серце в нього черстве, а синівської любові немає й крихти. Марта — честолюбива, думає тільки про себе. Виходить, що всі діти, крім Дженні, егоїсти. Басс, з того часу як одружився, пальцем не поворухнув для родини. Марта запевняє, що її заробітку ледве на себе вистачає, Джордж спочатку хоч трохи допомагав, а потім покинув. Вероніка й Уїльям спокійнісінько жили на гроші Дженні, поки він це дозволяв, хоч і знали, що роблять недобре. А теперішнє існування його, Герхардта, хіба не свідчить про егоїзм дітей? І сили його вже не ті, що колись. Він зажурено хитав головою. Загадка, та й тільки. Все в житті незрозуміле, таємниче, хитке. А все ж він ні з ким із дітей не хоче жити. Вони не варті його, крім Дженні, а Дженні живе грішним життям. Так журився старий Герхардт.

Дженні не зразу дізналася про всі ці сумні справи. Раніше вона адресувала свої листи Марті, потім, коли сестра вийшла заміж, почала писати просто батькові. Після того, як молодші діти пішли, Герхардт написав їй, щоб вона більше не посилала грошей: Вероніка і Уїльям житимуть у Джорджа; у нього самого добре місце на фабриці, там-таки він поки що має й квартиру. Він повернув Дженні те, що зумів відкласти — сто п’ятнадцять доларів, — пояснивши, що ці гроші йому не знадобляться.

Дженні нічого не зрозуміла, але, знаючи батькову впертість, вирішила не сперечатися з ним, тим більше, що брати й сестри мовчали. Проте згодом вона почала виразніше уявляти собі, що трапилось дома, і стривожилася неабияк. Їй хотілося відвідати батька і не хотілося залишати Лестера, незалежно від того, як складуться їхні відносини. Чи згодиться батько жити з нею? Зараз — звичайно, ні. Якщо вона вийде заміж — можливо; коли залишиться сама — майже напевно. Але якщо в неї не буде доброго заробітку, їм буде важко. Все зводилося до того ж самого питання: що їй робити? І все ж вона наважилась. Знайти роботу на п’ять-шість доларів у тиждень — і вони проживуть. А на перший час у них будуть ті сто п’ятнадцять доларів, які заощадив батько.

Розділ XXXVI

У планах Дженні була одна вада — вона недосить враховувала позицію Лестера. Він безперечно дорожив нею, хоч і не міг вирватись із замкнутого кола умовностей того світу, в якому був вихований. Проте, якщо він і не любив її настільки, щоб наперекір громадській думці повінчатися з тієї простої причини, що він вибрав собі дружину до душі, — все ж вона займала в його житті дуже велике місце, і поки що він аж ніяк не збирався остаточно з нею порвати.

Лестер був уже в тому віці, коли раз визначені погляди на жінок рідко змінюються. Досі жодна жінка з його кола не подобалася йому так, як Дженні. У неї була жіночість, лагідність, природний розум, вона попереджала кожне його бажання; мистецтву триматися в суспільстві він навчив її сам, отже тепер міг з’являтися з нею де завгодно. Все це було зручно й приємно, — чого ж йому ще треба було бажати?

А тимчасом тривога Дженні збільшувалась із дня на день. Намагаючись викласти свої думки на папері, вона почала й знищила кілька листів, і нарешті, як їй здалося, зуміла хоч би частково висловити те, що почувала. Послання вийшло довге, вона ще ніколи таких не писала.

«Лестер, любий, коли ти одержиш цього листа, мене тут не буде, і я прошу тебе, не думай про мене погано, поки не дочитаєш до кінця. Я їду і забираю з собою Весту, думаю, що так буде краще. Справді ж, Лестер, так треба. Коли ти з’явився в моєму житті, ми були дуже бідні, та й моє становище було таке, що я думала, жодна хороша людина зі мною не одружиться. А ти сказав, що любиш мене, і я зовсім розгубилася, а потім і я покохала тебе, сама не знаю, як.

Адже я тоді говорила тобі, що не хочу більше поводитися погано і що я погана, але коли ти був зі мною, я просто не могла ні про що думати й не знала, як піти від тебе. Батько в цей час якраз захворів, і дома всі сиділи голодні. Ми заробляли так мало. У мого брата Джорджа не було взуття, мама зовсім з ніг збилася. Я часто думаю, Лестер, коли б на маму не впало стільки турбот і горя, вона, можливо, й зараз була б жива. Я подумала, що коли тобі подобаюсь, і ти мені подобаєшся, — я тебе кохаю, Лестер, — можливо, великого гріха й не буде. Адже ти одразу сказав мені, що хотів би допомогти моїй родині, і я подумала, що, можливо, так і треба зробити. Дуже вже бідно ми жили.

Лестер, милий, мені соромно йти від тебе; тобі може здатись, що це дуже гидко, але коли б ти знав, що я пережила за останній час, ти простив би мене. Я кохаю тебе, Лестер, так кохаю! Але всі ці місяці з того часу, коли приходила твоя сестра, я почуваю, що живу погано і що далі так жити не можна, бо ж сама знаю, як це погано. Я винна в тому, що в мене було з сенатором Брендером, але я була ще така молода — я зовсім не розуміла, що роблю. Я винна, що з самого початку не розповіла тобі про Весту, хоч тоді мені здавалося, що це правильно. Я надто винна в тому, що потай від тебе привезла її до Чикаго, але я боялася тебе, Лестер, боялася того, що ти скажеш чи зробиш. Все це стало мені зрозумілим після того, як твоя сестра побувала тут, і з того часу я твердо знаю, що живу недобре. Але я тебе не виню, Лестер, я виню тільки себе.

Я не прошу тебе одружитися зі мною. Я знаю, як ти до мене ставишся і як ти ставишся до своєї родини, і сама не вважаю, що це зарадило б справі. Твої