Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

група повій з розкритими парасольками. Не встигла Циллі пройти попри них, як до неї заговорив якийсь товстун без капелюха, який вийшов з під'їзду сусіднього будинку. Вона прискорила крок. Наступного я вже не пропущу, і що собі думає цей Франц? Такої прикрости зі мною ще ніколи не траплялося.

Була за чверть десята. Яка жахлива неділя! О цій порі, в іншій частині міста, Франц уже лежав на землі, голова — у стічній канаві, ноги — на тротуарі.

Франц повільно спускається сходами. Одна сходинка, ще одна, ще одна, ще, ще, ще одна, чотири прогони, вниз, униз, униз і вниз. У нього перед очима все як у тумані, в голову лізуть всілякі дурниці. Вариш зупу, фройляйн Штайн, дай-но ложку, фройляйн Штайн, дай-но ложку, фройляйн Штайн, вариш зупу, фройляйн Штайн… Ні, щось це не дуже допомагає. Ну й спітнів я тоді, в тої курви. Оце як зараз. Треба вийти на свіже повітря. Що за перила на сходах, і світла нормального немає, так можна й на цвях напоротися.

На третьому поверсі прочинилися двері, на сходи важко й повільно вийшов якийсь чолов'яга і рушив услід за ним. Напевне, має добре черево, раз так тяжко сапає, і це спускаючись! Франц Біберкопф стоїть унизу біля дверей, повітря сіре й вологе, ось-ось піде сніг. Чолов'яга вже спустився й став поряд із ним віддихатися, маленький, з одутлим обличчям; на голові зелений повстяний капелюх. «Що, в грудях тисне, пане сусіде?» — «Так, ожиріння, а ще постійно ці сходи».

Вони разом ідуть вулицею. Товстун відхекується: «Сьогодні вже вп'яте по сходах іду. От тільки порахуйте: двадцять прогонів за день, кожен прогін має тридцять сходинок, гвинтові сходи мають коротші прогони, але ними ходити ще важче, отже, п’ять по тридцять, це буде сто п'ятдесят сходинок. Отак вгору, а потім униз». — «Власне триста. Адже спускатися, я бачу, вам також важко». — «І то правда, ще й спускатися». — «То я би тоді іншу роботу собі підшукав».

Йде важкий лапатий сніг, кружляють великі клапті снігу, любо глянути. «Так, оце ходжу за оголошеннями, доводиться, а що робити? Для мене що будень, що неділя — однаково. Навіть у неділю більше роботи. У неділю більше оголошень, люди більше розраховують на вихідний». — «Так, бо тоді люди мають більше часу газети почитати. Воно і коню ясно. Це вже за моїм фахом». — «А ви також оголошення даєте?» — «Та ні, я продаю газети. А зараз якраз хотів піти почитати яку-небудь». — «А я вже всі перечитав. Ну й погода, ви таке колись бачили?» — «Це ж квітень, а вчора ще було погідно. От побачите, завтра знову буде ясно. Б'юсь об заклад». Чоловік ще й досі важко дихає, на вулицях уже засвітили ліхтарі, біля одного з них він дістає записника без палітурки, і, тримаючи його у витягнутій руці подалі від очей, щось там читає. Франц каже: «Та змокне він у вас». Але той наче не чує, ховає записника назад до кишені; Франц думає, що розмову завершено. Та раптом коротун глянув на нього з-під свого зеленого капелюха й запитує: «Скажіть-но, пане сусіде, а ви з чого, власне, живете?» — «А чого це ви запитуєте? Я газетяр, вільний торговець газетами». — «Ага, і так ви заробляєте на життя?» — «Ну так, якось кручуся». Чого йому треба, цьому диваку? «Я також завжди мріяв заробляти гроші як вільний підприємець. Це ж, напевне, так добре — робити те, що сам захочеш, а якщо бути працьовитим, то й заробок непоганий». — «Та іноді й не дуже. Але ж ви, пане сусіде, і так уже достатньо бігаєте. У такий день, як сьогодні, в неділю, та ще й у таку погоду мало хто на вулицю виходить». — «І то правда, я сьогодні вже пів дня пробігав. І так нічогісінько й не заробив. У людей зараз сутужно з грішми». — «А можна поцікавитися, пане сусіде, чим же ви промишляєте?» — «Ну, я одержую невеличку пенсію. Розумієте, мені хотілося б бути вільною людиною, працювати, заробляти гроші. Ось уже три роки я одержую пенсію, а до того я весь час працював на пошті, а тепер ось одна біганина. Отже, так: я читаю в газетах оголошення, а потім іду за адресою й дивлюся, що люди пропонують». — «Меблі, чи що?» — «Та що трапиться: конторські меблі, що були у вжитку, роялі Бехштайна[124], старі перські килими, піаніно, колекції поштових марок, монет, гардероб померлих родичів». — «Так, багато люду помирає». — «Та ціла купа, а я приходжу й купую дещо». — «А потім перепродуєте, ну так, розумію».

Аж тут астматик знову замовк, зіщулився в своєму пальті, вони простували далі по м'якому снігу. Біля наступного вуличного ліхтаря товстий астматик дістав із кишені пачку поштових листівок і, сумно глянувши на Франца, простягнув йому одну з них зі словами: «Ось прочитайте, пане сусіде». На поштівці було написано: «Р. Р.[125] Дата за поштовим штемпелем. Шановні панове! Через збіг несприятливих обставин я, на превеликий жаль, змушений відмовитися від укладеної вчора угоди. Моє пошанування, Бернгард Кауер». — «Кауер — це ваше прізвище?» — «Так, поштівки я розмножив на копіювальному пресі. Якось купив собі. То єдина річ, яку я купив для самого себе. Ось тепер сам роблю копії. Можна п'ятдесят штук за годину розмножити». — «Та що ви кажете! А для чого це потрібно?» У чоловіка, напевне, не всі дома, бо інакше чого це він так баньки витріщає? «Та ви ж дочитайте: «через збіг несприятливих обставин… відмовитися…» Річ у тому, що я погоджуюся купити, але заплатити не можу. А без оплати люди нічого не віддають. Тут їм нічого й не закинеш. Отож я й бігаю, домовляюся про купівлю, тішуся, та й люди радіють, що так швидко продали, а я про себе думаю, як же мені пощастило, і які бувають на світі чудові речі, такі дивовижні колекції монет. Ви лишень подумайте: сидять люди без грошей, дали оголошення і чекають на покупця, аж тут я, огляну все як слід, а люди мені зразу починають розповідати, що там у них трапилося, в яку халепу вони вскочили, тож їм хоча б кілька пфеніґів уторгувати, у вашому домі я також уже дещо нагледів, машинку для віджимання білизни й холодильну шафку, людям так потрібні гроші, то вони й радіють, що позбулися зайвих речей. А потім я спускаюся сходами, і так мені хочеться все те купити, а коли вже спустився, то маю лише один клопіт: грошей катма». — «То ви вже