Читати книгу - "Пастка"

до них і не заходив, а вони тим часом спішили натоптатися, остерігаючись при цьому голосно розмовляти. Наступного дня вони боялися викинути кістки на сміття, бо люди могли дізнатися, що саме вони їли. Пані Лорійо ходила в кінець вулиці й спускала їх в отвір стічної канави. Якось уранці Жервеза заскочила її, коли та саме спорожняла кошик, повен устричних мушель. О, ще б пак, ці жмикрути ніколи нічого не робили від щирого серця, і причиною всіх їхніх підступів було бажання здаватися вбогими. Ну, що ж! Їм покажуть, що не всі такі скнари, як вони. Жервеза, якби могла, поставила б стола просто посеред вулиці й припрошувала б усіх перехожих. Хіба ж на те гроші існують, щоб припадати пилом? Вони гарні, коли зовсім новенькі й блищать на сонці. Жервеза настільки не була схожою на Лорійо, що тими днями, коли вона мала двадцять су, поводилася так, що всі думали, ніби у неї цілих сорок.

З третьої години пополудні матінка Купо з Жервезою почали накривати на стіл, теревенячи про Лорійо. Вітрину вони запнули великими шторами, та оскільки було спекотно, двері лишили відчиненими, тож уся вулиця могла бачити їхній стіл. Обидві жінки ставили кожну карафку, кожну пляшку, кожну сільничку, маючи на меті ніби ненавмисно образити Лорійо. Вони посадять їх так, щоб їм було видно все, що ставитимуть на скатертину. Для них виділили найкращий посуд, чудово знаючи, що порцелянові тарілки їх приголомшать.

— Ні, ні, мамо, — крикнула Жервеза, — не кладіть їм тих серветок! У мене є дві адамашкові.

— Гаразд! — буркнула старенька. — Це вже точно очі їм на лоба вилізуть.

Вони всміхалися одна до одної, стоячи з різних боків великого столу, вкритого білою скатертиною, з чотирнадцятьма розставленими на ній приборами, за які їх розпирала гордість. Цей стіл здавався вівтарем, що стояв посеред пральні.

— От же жаднюги!.. — вела далі Жервеза. — Щоб ви знали, вона збрехала минулого місяця, розповідаючи всім, що загубила золотий ланцюжок, коли відносила замовлення. Авжеж! Щоб така колись щось та й загубила!.. Це так, аби тільки поплакатися про злидні й не віддати вам ваші сто су.

— Я їх бачила всього двічі, ті свої сто су, — мовила матінка Купо.

— Готова закластися, що наступного місяця вони вигадають ще якусь історію... Зрозуміло, навіщо вони запинають у себе вікно, коли сідають їсти кроля. Щоб ніхто не мав права сказати: «Якщо вже ви їсте кролятину, то могли б і дати сто су своїй матері». Хіба ж не так? Ох і мерзенні люди!.. І що б з вами було, якби я вас не забрала тоді до себе?

Матінка Купо похитала головою. Того дня багата гостина, яку влаштовували Купо, цілковито налаштувала її проти Лорійо. Вона любила кухню, базікання коло каструль, коли в приготуваннях до святкового бенкету все в будинку перекидалося догори дриґом. До того ж вона завжди досить добре ладнала з Жервезою. Іншими ж днями, коли вони нападалися одна на одну, як це буває в усіх сім’ях, старенька бурчала, скаржилася, яке то страшне нещастя жити отак на утриманні в невістки. У глибині душі вона, напевно, досі любила пані Лорійо. Хай там як, але та була її донькою.

— Ну, — знову озвалася Жервеза, — у них ви б не були такою гладкою. І ніякої кави, ніякого тютюну, ніяких ласощів!.. Скажіть, хіба б вони поклали вам на ліжко два матраци?

— Певна річ, що ні, — відповіла матуся Купо. — Я навмисне стану навпроти дверей, щоб побачити їхні мармизи, коли вони ввійдуть.

Мармизи Лорійо вже заздалегідь їх потішали. Але вони не могли гаяти часу й милуватися столом. Поснідали Купо дуже пізно, годині о першій, з’ївши трохи ковбаси, бо на всіх трьох плитах уже не було місця, до того ж їм не хотілося бруднити вимитий до вечері посуд. О четвертій годині діло аж горіло в руках обох жінок. Гуска смажилася на жарівні, що стояла долі коло стіни, недалеко від відчиненого вікна. Пташина була така велика, що насилу помістилася в гусятниці. Зизоока Оґюстіна сиділа на ослінчику, освітлена відблиском вогню з жарівні, й, тримаючи в руках ложку з довгою ручкою, поважно поливала гуску. Жервеза поралася коло горошку зі шкварками. Матінка Купо, у якої вже в голові паморочилося від усіх цих страв, чекала миті, щоб поставити розігрівати печеню та рагу. Годині о п’ятій почали сходитися гості. Першими з’явилися дві робітниці, Клеманс і пані Пютуа, обидві по-святковому вбрані, перша — в синій сукні, друга — в чорній; Клеманс принесла герань, пані Пютуа — геліотроп. Жервеза, заклавши за спину припорошені борошном руки, міцно поцілувала кожну в обидві щоки. Потім, слідом за ними, ввійшла Віржіні, одягнена як дама: квітчаста муслінова сукня, шаль на плечах і капелюшок на голові, хоч їй потрібно було тільки перейти через вулицю. Вона принесла горщик червоних гвоздик. Обійнявши Жервезу своїми довгими руками, вона притисла її до серця. Нарешті з’явилися Бош з горщиком незабудок, пані Бош з горщиком резеди, пані Лера з мелісою. Її фіолетова мериносова сукня забруднилася землею, що сипалася з горщика. Увесь цей люд цілувався й товпився в кімнаті поміж трьох плит і жарівні, що пашіли задушливим жаром. Шкварчання смаженини на сковородах перебивало всі голоси. Котрась із дам зачепилася подолом сукні за деко, на якому стояла гусятниця, наробивши переполоху. Гуска пахла так смачно, що в гостей аж ніздрі роздималися. Жервеза була дуже милою, дякувала кожному за квіти, не припиняючи при цьому розмішувати в глибокій тарілці льєзон для рагу. Горщики з квітами вона поставила на край столу в пральні, лишивши на них високі обгортки з білого паперу. Солодкий аромат квітів змішувався із запахом страв.

— Допомогти вам? — спитала Віржіні. — Подумати лишень: ви вже третій день готуєте всі ці наїдки, а ми проковтнемо їх за одну мить!

— Що ж! — відповіла Жервеза. — Саме воно не приготувалось би... Не треба, не брудніть рук. Бачите, все вже готове. Лишилася тільки юшка.

Тоді всі почали вмощуватися зручніше. Дами поклали на ліжко свої шалі й капелюшки, а потім попідсмикували й позашпилювали спідниці, щоб не забруднити їх. Бош відправив дружину посидіти в сторожці до початку вечері, а сам тим часом притискався до Клеманс у кутку за пічкою, запитуючи, чи не боїться вона лоскоту. А Клеманс важко дихала, звивалася, крутилася, її груди ледь не вискакували з корсажа, бо на саму думку