Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

15.3

Юлія

Це катування! І буквально ще вчора я не думала, що Батурін здатний обрати для мене найжахливіший вид покарання: бути присутньою на весіллі Єгора.

Єгор справді одружується. Сьогодні. Через тиждень після того, як кинув мене.

Не можу збагнути, як він так швидко встиг. Я прокручую в голові наш невеликий вікенд, коли ми поїхали до моря; відмотую всі події знову і знову. Але все одно нічого не розумію. Весілля. Малібу. Обіцянки бути зі мною до кінця днів.

Виходить, Єгор спланував усе це наперед?

А Батурін теж у цьому брав участь?

Стоячи перед дзеркалом у розкішній сукні, хитаю головою. Тому що цей жах не може бути схожим на правду. Мій коханий чоловік одружується з іншою жінкою, а я запрошена на його весілля… Господи, невже це все наяву і я не божеволію?

Раніше Батурін казав, що вб'є будь-якого іншого чоловіка, на кого я подивлюся з любов'ю. Але Єгора він не вбив. Мало того, Тагір жодного разу не заїкнувся на цю тему. Можливо йому просто боляче про це говорити. А можливо, це лише частина підступного плану мого тюремника.

– Ти готова, життя моє? – До спальні входить Тагір і я завмираю на місці, як вкопана.

Киваю. І ковтаю грудку, яка підкотила під горло.

– Ти, як завжди, чарівна, – обійнявши мене за талію рукою, Батурін по-господарськи притягує до свого тіла; відверто лапає мене і пожирає очима. – Пам'ятаєш, про що ми домовлялися?

Киваю.

Пам'ятаю, Батурін.

Я пам'ятаю кожне твоє слово: привітно посміхатися всім гостям на весіллі Астахова. І ні на крок не відходити від тебе. А ще зображати зразкову та закохану в тебе по самі вуха дружину. Я і кохаю "по самі вуха" тільки не тебе, а вже чужого чоловіка.

– Розумниця, – цілує мене в щоку, а потім наказує обернутися до нього спиною, щоб він міг застебнути на моїй шиї платинове кольє – подарунок на честь возз'єднання нашої сім'ї.

***

За іронією долі весільне свято відбувається в тому ж ресторані, де ми вперше зустрілися з Єгором через десять років. Я, як зараз, пам'ятаю той день: відзначали ювілей фірми Єгора.

У залі шумно. Грає жива музика. Я міцно чіпляюсь пальцями за руку чоловіка і з величезним зусиллям волі змушую себе перебирати ногами. Сукня шелестить при кожному моєму кроці, а я нічого не відчуваю, окрім стукоту власного серця, яке б'ється десь у районі горла.

– Ти тремтиш, – зауважує Тагір, але я залишаю його слова без відповіді та щільно стискаю зуби, коли в центрі зали помічаю суєту.

Музика стихає. І на невелику сцену виходить гарна жінка середнього віку, одягнена у вечірню сукню. Я майже нічого не чую, що вона каже, але інтуїтивно розумію – ведуча. Зал вибухає оплесками. Висвітлення стає яскравішим, а музиканти починають грати романтичну мелодію.

А я тільки зараз помічаю у центрі зали весільну арку із живих квітів. І біля цієї арки стоїть ВІН! Красивий у чорному класичному костюмі з краваткою, ніби щойно зійшов з обкладинки “Форбс”.

Очей не можу відвести.

Глибоко зітхнути не можу.

На мить ми зустрічаємося з Єгором поглядами. Його холодні сині очі швидко проходять по мені зверху вниз. Улюблених вуст торкається зневажлива посмішка. І Єгор відвертається, щоб подивитися на іншу жінку у весільному вбранні, яка йде довгим залом ресторану, тримаючи під руку шафера.

Я стежу за поглядом Єгора і відчуваю, як піді мною хитається підлога.

Небагато. Ще зовсім трохи... І я знепритомнію прямо тут, на очах у кілька сотень гостей.

– Я хочу вийти, – ціжу через зуби, намагаючись вирвати з чіпких пальців Батуріна свою руку. – Пусти, Тагіре.

Батурін схиляється над моєю головою. І гарчить над вухом, щоб я стояла на місці й навіть не сміла смикатися.

– Мені погано, – наполегливо прошу, але Батурін тільки посилює лещата, завдаючи мені фізичного болю.

Ведуча оголошує в мікрофон: "А тепер наречений і наречена можуть обмінятися обручками".

Я тільки мить дивлюся на Єгора та його дружину, в якій впізнаю помічницю Катю, як до горла з новою силою підкочує неприємна грудка.

Затиснувши рота рукою, мені вдається вирватися з полону Батуріна. І втекти до вбиральні.

Зачинившись у кабінці, стою над унітазом. Прочищаю шлунок. Усередині все здригається до болю. Але мене рве без зупину.

Стук у двері змушує мене здригнутися.

– Юлю, з тобою все добре? – хвилюється Батурін.

Беру невелику паузу. І виходжу до Тагіра через кілька секунд.

– Тебе вирвало?

– Так. Я ж казала, мені погано.

Приклавши зворотний бік долоні до мого чола, Тагір хмуриться. І каже, що я бліда, біліша за крейду.

– Я хочу додому. Відвези мене, будь ласка, додому, – мій голос тремтить та й начхати Мені давно вже начхати, що думає про мене мій тюремник.

***

Зжалившись, Батурін все-таки відвозить мене додому. Я замикаюся у своїй спальні на другому поверсі. І не виходжу.

Впавши на ліжко, обличчям у подушку, ллю сльози. Серце обливається кров'ю, адже перед очима стоїть весільна церемонія Єгора та Каті.

Голова болить. Відчуваю, як у скронях стискаються судини. А серце стукає з такою шаленою швидкістю, що здається, воно ось-ось вистрибне з грудей.

Вставши з ліжка, підходжу до дзеркала. І дивлюся на своє зображення. Страшна. Жалюгідна. І це я!

Дурні думки заповзають у голову. Я ніби в маренні, не знаючи що творю, рухаюся у бік балкона. Відчиняю навстіж двері, і морозне повітря дме мені прямо в обличчя.

Навіщо мені тепер таке життя?

Я втратила його ще десять років тому.

Зробила неправильний вибір. І втратила: доньку, коханого чоловіка. Долю свою втратила.

Я жила чужим життям усі ці десять років.

Набридло!

Підходжу до поруччя на балконі. Дивлюсь униз на тротуарну плитку. Ха! Політ буде коротким. І сподіваюся, смертельним.

Перелізаю через поручні. Двома руками тримаюсь за поручні. Ноги тремтять, і я заплющую очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍