Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, скільки у бабці, що живе сама, може бути того городу? Небагацько! Нас теж чимало – троє! Лідію Миколаївну ми не планували експлуатувати, вона і так на кухні гарувала, поки ми готувалися та іспити здавали.
— Рома, я сподіваюсь, ти кинеш свою кляту роботу й допоможеш Ганні Афанасіївні з городом? Дівчата одні не впораються,- сердито мотивувала Лідія Миколаївна сина. – Відвезеш нас і побудеш пару днів. Там же ж чисте повітря, ліс, полуниця, річка. До речі, вершків купиш і цукру, мо декілька баночок закатаємо.
О Боги! І Рома таки послухав маму! О сьомій ранку в суботу він був готовий нас усіх везти в село. І ми теж готові: футболочки в обліпочку, куці шортики… А чо, доволі молодіжно та яскравенько.
Роман Павлович не переставав мене дивувати. У простих джинсах і сорочці він виглядав по-хлоп’ячому вільним. Вираз обличчя з трохи насмішкуватим вогником в очах перетворював його із солідного чоловіка на юнака. Він оглянув нас, а особливо Нінку, з голови до ніг і у зворотньому напрямку, чим примусив Нінчині щічки стати рожевими аж бурячковими, а потім спокійно мовив:
— Штанці раджу взяти. Як і кофтинки. Комарі згризуть усю красу. А ще є кропива і кліщі… І сумніваюсь, що гусака отого дурнуватого спекли на Різдво…
— А гусак шо, кусається? – після такої антиреклами мені вже відверто кажучи, нікуди не хотілося їхати. Я ж дитя асфальту, містянка, що село лише на малюнках у журналах та в серіалах бачила. Мною село було відверто романтизоване. Живих гусаків теж не бачила.
— Щипається! – уточнила Ніна, - У нього манера вискакувати раптом з кущів і щипати. Розважається так пташка.
— А зачинити його у сараї ніяк? – шукала вирішення проблеми.
— Він любить на свободі, - ну ти диви, яка демократія. І не боїться баба, що її вщипне чи щось корисне вищипає по городу.
У моїй уяві малювався такий невеличкий дворик, як у Романа Павловича на дачі, плюс городик максимум на десять соточок. І картоплі тієї для сапання буде небагато, рядочків два-три від сили. То я думала, що небагато! П’ятдесят соток під садом і стільки ж городу!!! Тадам! А клубнику того – не клаптик, як висловилася Ганна Афанасіївна, а шмат дебелий, міряти-не переміряти! Ні, їсти – усе нормально. Та ще й з вершками… А збирати… Виявляється, стояти раком годину – то повний абзац! Спина рогом, ноги ватні… Піт тече, пилюка до шкіри наліпилася. Це ще прекрасно, що ми спочатку пололи картоплю, а потім суницю збирали, якби навпаки, я б лягла після суниці й робіть, що хочете з моїм прекрасним трупиком! У зомбі не перетворююсь принципово.
А які були романтичні плани! Нінку вирядила у коротенькі шортики й куцу-прекуцу футболочку – для зваблення Романа Павловича. Щоб не виглядало підозріло - і сама таке одягла, типу уніформа сучасних дівах для городу…
Як вилізли ми такі гарні з тачки Романа Павловича, так і почалося моє знайомство з сільськими традиціями.
— Нінок, а чого вони на мене вирячилися, наче я щось у них свиснула? – пошепки питаю «сестричку», бо погляд двох бабів на лавочці біля двору напроти страшно не подобався. Більше лякав. Раптом, які відьми, проклянуть до сьомого коліна, а я не в курсах за що.
— Привітайся, - тихенько порадила Ніна.
— Так я їх не знаю, - ніколи не вітаюсь із незнайомими. Блін, уявила, як у Києві з усіма, хто мені на дорозі трапляється, вітаюсь. Скажуть «віником намахана» і в дурку спровадять. А тут, значить, треба. Гаразд, корона з мене не злетить, лише посунеться, а німбик не так яскраво світитиметься:
— Драстє! – гучно рявкнула, раптом глухі. Ні, не глухі, бо на лавці аж підскочили, перелякалися.
— Добрий день! Ніночка, а це твоя подружка? – ти диви, які бабульки цікаві. Зараз соцопитування з анкетуванням проведуть на раз, не звикати.
— Це тепер моя сестричка, баб Тань і баб Галь, - отакої, насіння з рота випало. Буде над чим подумати, що по селу рознести.
— А папка не приїхав чого? – ой, мене б таке спитали, то відповіла б, бажання питати назавжди відпало. Нінка звітується чогось:
— У весільній подорожі! Зайнятий!
— Ти диви, з дитинкою жіночку узяв, - розмірковували вголос нічорта не соромлячись, що та дитинка я і все стою та чую.- А ви бабі Ані помагать? То треба, аякже… Їй самій без Гриші складно, - а ми типу без вас цього не знаємо.
Машина біля двору лишилася, а ми пірнули у двір, немов у едемський сад потрапили. Ліворуч якісь квіточки чудернацькі, праворуч ще кумедніші. Аромат на весь двір стоїть. Думала, що в раю. Ага, перше враження оманливе. Баба Аня, з якою на весіллі вже познайомились, вискочила з глибини саду – і давай Романа Павловича обіймати, Нінку цілувати, і мені теж рада була. Але найбільший інтерес проявила до Лідії Миколаївни. Рибалка рибалку бачить здалеку. Я ж усе навколо обдивилася, під кожен кущ зазирнула, гусака-розбишаку обіцяного шукала. Знайшла. Скоріше, він мене знайшов. Вискочив з кущів, налякав. Я не стала чекати, доки щипатися почне, поставила ультиматум, щоб цю пташку без клепки в голові зачинили на період мого перебування у дворі в одному з двох сараїв. Уважили гостю, зачинили. Однієї неприємності спекалася. Аж гульк - по двору ще щось дивне ходить, дметься і гелготить підозріло. Виявилося, індик. Ну хоч свині по двору не бродять, і то добре.
— Ідіть у хату, там я сніданок приготувала! – оголосила Ганна Афанасіївна й загнала нас усіх до хати. Я такі хати у Пирогові, Етнографічному музеї під відкритим небом, лише й бачила. Килимки під ногами, вишиті рушники під образами, вишиті занавісочки. Стіл- велика галявина! Ось тут я зрозуміла слова Лідії Миколаївни зранку, коли ми лише прокинулися:
— Їсти не пропоную, поїхали швидше, там нас точно нагодують. Два сніданки – то буде занадто! Луснемо!
Мені й цього сніданку було занадто.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.