Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Гарний  робітник має гарно їсти! – підбадьорювала нас Ганна Афанасіївна. Чесно кажучи, усе таке смачне було, що незчулася, як наїлася од пуза. Пів годинки ми поговорили, «щоб жир зав’язався», а потім отримали кожен по сапі – й на город!  Ахтунг, ахтунг! А бабусі лишилися готувати обід та мити банки на закатку.

Роман Павлович у нас був за бригадира,  тому швиденько провів мені майстер-клас, як сапати те зілля. Соромно зізнатися, але я вперше бачила, як та картопля росте й як  у  природі виглядає, і що  між кущами зілля росте, і що його сапати треба.

—    А якщо не сапати? Мо саме засохне? – поцікавилася тихенько у Ніни, у бригадира питати не наважилася, я його, чесно кажучи, боялась.

—     Бур’ян картоплю заглушить, нічого путнього не виросте, - так само тихо відповіла Нінка. По іронічній либі  Романа Павловича  зрозуміла - почув.

Три замахи сапи – два кущі картоплі зрізала, як не було!  Один вдалося швидко  назад у земельку «посадити», другий не встигла зарити, всевидюще око бригадира  прибило на місці.

—    Е-е-е, ні, Анна Афанасіївна нас замість картоплі посадить за таке поління. Краще  зілля будеш збирати й он туди в кінець городу відносити, - нахабно  забрав у мене з рук засіб праці, тобто сапу. Відносити так відносити.  Нічого ніколи не роблю у повній тиші, бо скучно, тому притягла  колонку і як врубила музон – «Моден Токінг» на пів городу. О, сусіди, як колорадські жуки, повилазили на свої «клаптики». Непрофесійно вдають, що полють, збирають і на нас поглядають. Я, навчена гірким досвідом, вирішила, що чекають, поки я привітаюсь:

—    Хелоу, сусіди! Я Таня! З Києва! – не розумію, чого на пів села стовбняк напав. Шо не так? Наче ж роблю за інструкцією.

Перестаралися.   На сусідніх городах баби сапають, мужики стоять: або цигарки палять, або так  дивляться: дві дівулі раком у куцих шортиках дупками крутять у такт музиці. Гламурне сільське шоу.  А потім стало спекотно, і  Роман Павлович зняв футболку, лишився у самих спортивних штанях.  Це фініш! І не скажеш, що йому  за сорок.  Поки він ходив за водою, встигла спитати Нінку:

—    Він що, спортом замається? Такий підтягнутий…

—    Ага,  із спортклубу не вилазить. До тридцяти п’яти у футбол грав.

—    Слухай, коли пішла плясати губернія, то й я зніму футболку,- по виразу очей Ніни зрозуміла – засуджує. 

—    Та все нормально, ми ж  купальники  під футболки одягли, -   Нінці підморгнула – та теж нехотя, але стягнула.

—    Дівчата, це пахне сексуальною революцією, -  оцінивши ситуацію, попередив Роман Павлович, простягаючи нам по кухлику квасу, виданих бабами.   

Не знаю стосовно революції, але спостерігати, як Тітов дивився на Нінчин задок, бо полов, я думаю, навмисне, тримаючись ззаду, було прикольно.  А як сусіди на нас усіх дивилися – то взагалі повний ржач.

—    Ідіть  обідати, досить людей туманити,- покликала Ганна Афанасіївна, обламала увесь кайф  сусідам. Після обіду ми на город вже не вийшли, вірніше, нас не випустили. А люди на городах нас чекали. У нас намалювалась робота покруче - в саду  рвали полуницю.  Баба Нінчина попереджала, що їсти лише митою, але ж очі завидющі, руки загребущі, як побачу червоненьку, соковиту, так у рота й  пхаю.  Допхалася! Під ніч – пронос. Мені соромно, нікому не сказала, що  казус трапився. А вбиральня на вулиці – дерев’яний будиночок з діркою. Такий дивний атракціон. Тільки лягли – припекло. Попросила Нінку, щоб ліхтариком присвітила, бо темно, хоч око виколи. Вона мені щось про відро, а я їй, що треба у вбиральню.  Як поверталися назад, переді мною щось чорне як шмигоне, я як заверещу – і тікати, наштовхнулася на кота – тепер вже він вищить, бо на щось (чи лапу, чи хвоста) наступила. Нінка регоче.

—    То кажан, не бійся!

Ага, якби воно пролетіло у мене перед мордою, коли я туди йшла – точно не треба вже було б.  На мій крик  і виск кота усі збіглися. Баба Аня сердито заявила, що у сінях відро стоїть для нічних потреб, не треба по двору лазити. Супер! Верх цивілізації!  Відро! Тобто тут про біотуалети ніхто нічого не знає. А чого це Сергій Андрійович, вітчим мій золотий, у таких спартанських умовах маму свою тримає? Щоб не розслаблялася і до розкошів не звикала? Чи мама старовірка?

Коли мені вдруге пузо скрутило, я пішла шукати у сінях відро. Нінку вже не чіпала, бо вона спала. Торохтіло те відро  на пів хати, благо, пусте було. Баби швидко мої проблеми вирахували, напоїли  смектою, і я заснула. Наснився дивний сон, немов я чорношкіра рабиня й працюю на плантації, цукрову тростину зрізаю, а до мене наглядач чіпляється. Не інакше, як розвантаження мого нещасного мозку.  По Фрейду навіть боюсь передбачити, що воно значить. На ранок усе тіло боліло, немов по мені  каток асфальтувальний прогнали… два рази: туди і назад з контрольним повтором. Спина пекла, бо я таки згоріла на тому городі. У Нінки засмага, а у мене – червоні плями, бо у неї смаглява шкіра, а у мене – білюсінька… була. Тепер, як рак! Зварений! Усі їли смачне, а я – бублички з чаєм.  Спинку мені Нінок сметанкою намастила і ми всілися  чотири відра клубнику перебирати для варення.  А мене від цієї конкретно ягоди вернуло, немов від чогось неїстівного. Щоб я ще коли  сюди приїхала? Та нехай мене пофарбують! Я на такі тортури не підписувалася. Зате Нінка щаслива, сяє, немов новорічна іграшка на ялинці.

—    Чого ти світишся? – питаю, колупаючи  дрібну клубничину.

—    Він мене заміж покликав!

—    Коли він встиг? Уві сні? Мені теж снилося цікавеньке!  - реально весь час на очах були.

—    Рано-вранці. Ми на річку купатися ходили, ти ще спала…

Я так і знала, що з тією картоплею, полуницею й селом усе найважливіше проспала. Зате результат був, побуду на весіллі Нінчиному дружкою, як і планувала. Отже, мій план спрацював, що і треба було довести. Хто молодець? Я – молодець!