Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 38

 

ФЕЛІКС

- Братику, що це забандюрилося тобі? - ми стоїмо з Артуром у коридорі перед початком уроків. Поліна і я з її рюкзаком демонстративно пройшли до нашого класу, змушуючи обертатися і перешіптуватися школярів, які траплялися на нашому шляху. Я йшов із гордо піднятою головою і весь мій вигляд говорив - "зась, бо вкушу". Поліна, ледь встигаючи за мною, витупцьовувалала своїми коротенькими ніжками трохи віддалік. Вона була збентежена і тільки боязко поглядала на всі боки.

- Ти здивований? А я вчора мало дуба не врізав, коли побачив її ввечері перед своєю спальнею.

- Де ти її побачив? - Артур не може повірити своїм вухам.

- Так, ти не помилився, вона в нічній піжамі розгулювала моїм будинком, - я майже шепочу і надаю своєму голосу таємничості, маючи намір заінтригувати Артура ще більше. Прикладаю палець до губ, натякаючи другові, що інформація конфіденційна і не підлягає розголошенню.

- Ти хочеш сказати, що вона проникла до тебе додому і ночувала в тебе? - обличчя його перекошується від сенсаційності моєї розповіді.

- А в тебе, що зі слухом проблеми? - я на піку ейфорії від реакції друга на звістку.

- Пацан, не роби з губи халяви. Бути цього не може.

- Дуже навіть може. Ти ж сам усе бачив.

- Як тобі це вдається? Тут щось не так, - Артура охоплюють сумніви в правдивості моїх слів.

- У барсучихи, тьху, ну тобто у зубрилки вдома біда. Дідусь перебуває в лікарні, а нікого з родичів немає. Він її опікун. І якщо що, їй загрожує притулок. Уявляєш? - я вважаю, що настав час розкрити Артуру всі подробиці неймовірного збігу обставин, які стали відправною точкою для нашого з Поліною шокуючого прибуття до школи.

- І що? Вона прийшла до тебе про це повідомити? І ти такий добренький дядечко втішив бідну дівчинку?  Віриться насилу. Це зі сфери фантастики. Я в це не повірю.

- Я такого не стверджував, це вже твоя хвора уява, - я не встигаю закінчити продовження свого пояснення, як надходять нові запитання від друга.

- Слухай, не тягни,  як через пень колоду, поясни, що до чого.

- Терпіння май. А то тільки перебиваєш. Моя мачуха працює в лікарні, де лікується дідусь барсучихи. От вона перейнялася її тяжким становищем і вони з батьком покликали її до нас. Інакше їй загрожує дитячий будинок або притулок, або як там називаються подібні установи, куди забирають неповнолітніх, у разі відсутності опікуна. Ось, бачиш, як усе тривіально. А я вночі мало мізки не поламав.

- Так вона що... буде з вами жити? - запитує Артур.

- Ну а де ще? - знизую я плечима. - Не в собачій будці ж її тримати. Звісно, з нами.

- Так, пощастило тобі, - хмикає він.

- Хм... - пирхаю я. - Ідея батька з Юлею, не моя ж... Доведеться цю сирітку терпіти, поки дідусь не одужає. Треба змиритися. Такий ось батько в мене жалісливий, - вирішив прихистити бідну дівчинку!

- Ні, ну взагалі-то, це круто, - каже Артур. - Дитячий будинок не підходяще для неї місце.  Якщо є можливість їй допомогти - треба це робити. Хороша ідея.

Артур вдивляється в моє обличчя, у пошуках підступу. Я підтискаю губи.

 - Мені заучки і тут вистачає. Я б не покликав її жити з нами.

- Ну зрозуміло, - хмикає він.

- Це ще й не все, - зітхаю я. - Тато просив мене простежити, щоб Царенка ніхто не ображав. Тож я ніби шефствую над нею.

 - Твій батько - чудовий мужик! Якщо потрібна буде моя допомога, можеш розраховувати на мене, - друг тикає кулаком у мої груди, таким чином маючи намір надати своїм словам вагомості.

- И? Що це означає?

- Так. Мені вона, взагалі-то, подобається, - знизує плечима Артур і губиться від мого гострого погляду. - Не ревнуй, придурок.

- Я й не ревную!

- А я бачу, - сміється Артур. - Слухай, ну мені можеш не брехати, ну. Я прекрасно розумію, що ти з Денисом не можеш її поділити. Я не сліпий. Дурневі зрозуміло, що ти не байдужий до Царенка. Ці погляди, зависання на півдорозі!

Я хмурюся, розгублений, як реагувати на слова друга.  Артур знає мене давно, і брехати йому справді нерозумно. Але й визнати відкрито, що борсучиха мені подобається, я ну ніяк не можу. Бодай ти ізслиз! Це вище моїх сил. Духу не вистачає.

- Поліна мені подобається не як дівчисько, а як людина, - він намагається виправдатися і пояснити справжню причину упущених слів. - Вона симпатична, але не в моєму смаку. Весела, світла. Як сонячний зайчик.  Тож не бич на мене, зрозумів? Я на твою зубрилку абсолютно не претендую. Вона твоя дівчина! Якщо не є, то буде.

- Не юродствуй.

- Та боже мій, - друг закочує очі. - Тільки ти б тактику змінив, друже. Тролінгом дівча не добитися, ти так її від себе тільки відштовхуєш. Зав'язуй.

- Не збираюся я її домагатися! - кажу перше, що спадає мені на думку.

- Гаразд, це твоя особиста справа. Давай Денису  зелене світло, - Артур крутить пальцем біля своєї скроні.

Я ж щільніше стискаю зуби.

Дулю він у мене отримає, а не Поліну.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍