Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

диби, валятися на землі й сердитися скільки завгодно.

Після кількох спроб позбутися ноші Чарлі підкорився й через деякий час дозволив Дену покататися на собі, хоч при цьому часто зупинявся й оглядався довкруж, ніби намагаючись сказати – терпляче, але з докором: «Я не розумію, що все це означає, але, гадаю, що ти не зробиш мені нічого поганого, тому дозволяю тобі таку витівку».

Ден пестив і хвалив Чарлі. Він їздив на ньому потроху щодня. Зрідка хлопчик падав, але не відмовлявся від свого наміру. Йому дуже хотілося осідлати Чарлі, але він нікому не наважувався зізнатися, що їздить на ньому. Проте бажання його здійснилося завдяки Сайлесу, який бачив, як він об’їжджав Чарлі, й замовив за нього слівце.

– Знаєте, що останнім часом робить цей хлопець? – запитав він одного вечора пана Баера, після того як той віддавав йому розпорядження на наступний день.

– Який хлопець? – тривожно запитав пан Баер, чекаючи почути щось неприємне.

– Ден. Він об’їжджає лоша, й померти мені на цьому місці, якщо він не домігся свого, – усміхнувшись, повідомив Сайлес.

– Звідки ви знаєте?

– Ну, я часто доглядаю за хлопчиками – адже з них очей не можна спускати, й я знаю, що вони роблять. І ось коли Ден став ходити на пасовище й повертатися звідти в синцях, то зрозумів, що тут щось не так. Я нічого йому не сказав, а сховався на току й бачив звідти, як він їздить на Чарлі. Часто конячка його скидала, він падав, як мішок з борошном. Але Ден не промах. Він все виніс і як-не-як, але все-таки впорався зі справою.

– Вам слід було б зупинити його, Сайлесе: адже кінь міг покалічити або навіть убити Дена, – сказав пан Баер, розмірковуючи про те, які ще фантазії поселяться в голові його невгамовного вихованця.

– Ну, реальної загрози не було, – заперечив Сайлес. – Чарлі – така добродушна конячка, яких рідко зустрінеш. Та й не хотілося мені плутатися й заважати Дену, бо я люблю мужніх хлопців, а він – справжній сміливець. Тепер я знаю, що йому хочеться мати сідло, але він не наважується взяти потихеньку навіть старе. Так ось я й подумав розповісти вам все, може, ви дозволите йому об’їздити коня. Пан Лоуренс нічого не скаже, а для Чарлі це буде корисно.

– Подивимося, – сказав пан Баер і пішов до Дена.

Той одразу зізнався й з гордістю оголосив, що Сайлес має рацію, кажучи про його успіх. Ласками й наполегливістю він домігся того, що вже надягав на Чарлі вуздечку та їздив на ньому, сидячи на ковдрі замість сідла.

Пан Лорі схвально поставився до вправлянь Дена й дозволив брати участь у подальшому навчанні Чарлі. Водночас сам теж долучився до справи зі словами, що не дозволить хлопчикові перевершити дорослого чоловіка.

Завдяки Дену Чарлі дозволив приручити й осідлати себе. Пан Лорі об’їздив його, а потім, на превелику заздрість і здивування хлопчиків, дозволив Дену їздити на ньому верхи.

– Він красень, правда? – сказав якось Ден, зіскочивши з сідла й обнявши однією рукою шию Чарлі. – І він так мене слухається!

– Так, тепер він став набагато спокійнішим, ніж раніше, коли був диким лошам, гасав пасовищем, перестрибував через паркани й час від часу тікав, – погодилася пані Баер.

– Точно. Тепер він не втече, навіть якщо я не утримуватиму його. А тільки-но свисну, він зараз же прибігає до мене. Я непогано його приручив, правда?

Було видно, що Ден дуже задоволений і пишається тим, що попри муштрування, Чарлі любить його більше, ніж свого господаря.

– Я теж приручала лоша й гадаю, що й мені це вдасться, якщо буду так само терплячою й наполегливою, як ти, – сказала пані Джо, усміхнувшись і поглянувши на Дена так виразно, що він зрозумів, про яке лоша вона каже, й відповів сміючись, але цілком серйозно:

– Ні, ми не стрибатимемо через паркани й не тікатимемо. Ми залишимося тут і дозволимо зробити з нас надійну й корисну пару, чи не так, Чарлі?

XVII. Літературний день

– Ідіть швидше, хлопці! Вже третя година, а дядько Фриц не любить, коли ви спізнюєтеся, – сказав Франц одного разу в середу, коли пролунав дзвоник, і юні джентльмени з найрозумнішим виглядом попрямували до музею, тримаючи в руках книжки й папір.

Томмі сидів у класі, нахилившись над закапаним чорнилом столиком і, охоплений запалом натхнення, швидко писав. Він дуже поспішав, бо зазвичай відклав справу до останньої хвилини. Коли Франц проходив повз двері, збираючи тих, хто запізнився, Томмі посадив останню пляму, написав останню каракульку й вискочив у вікно, розмахуючи папірцем, щоб чорнила швидше висохли. За ним пішла Нен з дуже поважним виглядом і з великим паперовим згортком в руках, у супроводі Дейзі й Демі.

З нагоди урочистого заходу музей ретельно прибрали. Сонце заглядало у велике вікно, на підлозі лежали легкі, точно мереживні, тіні від кучерявого хмелю, що ріс за стіною. Баери сиділи біля столика, на який складали твори після прочитання. Діти розташувалися півколом на складаних стільцях, ніжки яких іноді зсувалися від незручного руху, тоді його господ падав, викликаючи сміх у вченого зібрання.

Оскільки для прочитання всіх творів треба було занадто багато часу, то була встановлена черга. Цієї середи молодші учні мали б читати свої твори, а старші лише поблажливо слухати й критикувати.

– Спочатку леді, – сказав пан Баер, коли всі посідали й перестали шарудіти паперами. – Нехай починає Нен.

Дівчинка сіла близько до маленького столика й, засміявшись замість вступу, прочитала наступну чудову доповідь під назвою «Губка»:

– Губка, друзі мої, дуже цікава й корисна тварина. Вона живе на скелях, під водою, й люди віддирають її звідти, сушать, миють, бо маленькі рибки й комахи живуть в її дірочках. У моїй новій губці були черепашки, пісок. Деякі губки дуже красиві та м’які. Ними миють маленьких дітей. Губки вживаються для різних речей. Я скажу про деякі з них і сподіваюся, що ви, друзі мої, запам’ятаєте мої слова. Губкою миють обличчя. Мені самій це не подобається, але я все-таки мию своє обличчя, бо хочу бути чистою. Деякі люди не роблять цього й бувають брудними, – тут автор суворо глянула на Діка й Доллі, які трохи почервоніли й одразу вирішили митися якомога ретельніше. – Губка вживається ще для того, щоб будити людей (тут я маю на увазі переважно хлопчиків), – авторка знову зробила невелику павзу й із задоволенням відзначила стриманий сміх слухачів. – Деякі хлопчики не встають, коли їх будять, тоді Мері-Енн мочить губку й вичавлює воду їм на обличчя. І їх охоплює