Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Помічник Залізної руки розмовляв зі своїм господарем і ще з кимось про заклинача звірів. Його, нібито спіймала влада і повинна була страчувати. За уривками фраз Сорок Третій зрозумів, що саме цей заклинач змусив звірів напасти на поліот. Йому раніше вже доводилося чути такі історії. Він не знав, вірити в них чи ні. Просто слухав і все. Але тут помічник скоріше глузував з заклинача. Адже той розповідав, що бачив богиню. Напів прозору блакитну богиню, що світиться, яка й наказала йому зробити такий вчинок. Що стало далі з тим заклиначем, Сорок Третій так і не дізнався. У богів не вірив. Напевно, той драйтл просто збожеволів. Воно й не дивно, з огляду на те, що тобі постійно доводиться спілкуватися зі звірами.

П'ятий рік навчання розпочався з того, що вчитель повів їх усіх до стіни імен. У розпал дня вся група вийшла за межі поліота. Плашки, як і годиться, всі здали при виході. Приблизно кілометр крокували строєм по двоє. Лунали різні жарти та чулися звичайні розмови. На початку навчального року настрій панував зовсім не навчальний. Хлопці приїхали з рідних місць після нетривалих канікул. Тепер усім хотілося висловитися та поділитися враженнями. У їхніх братів та сестер уже давно були імена. Алхімістам треба було довго і наполегливо працювати, щоб заробити собі ім'я.

- Ось ми й прийшли. Станьте так, щоб усім було добре видно. - проголосив Джьюд.

Хлопчики вишикувалися в довгу шеренгу. Попереду стояла скеля. Висотою понад двадцять метрів. У цих краях таких зовсім небагато. Плоска верхівка, вертикальні стіни. Така скеля більше нагадувала вежу, ніж, власне, скелю. Вона здавалася майже ідеально округлою, що наштовхувало на думки про те, що ця скеля – не зовсім природне явище. Але на це не звертаєш уваги, коли дивишся на неї. Уся вона поцяткована написами. Від самого низу і до верху.

- Імена. - голосно сказав Джьюд. - Імена алхімістів. Кожен, хто закінчив навчання, вибирає собі ім'я. Сам. І він вписує його на цю скелю. Вписати своє ім'я до скелі імен – останнє випробування на останньому році навчання.

Вчитель помовчав, щоб хлопці перейнялися величчю цієї скелі.

- Кожен із вас зможе залишити тут своє. Якщо виявить належне старання та терпіння. Кожен із вас зможе привести сюди подружку, щоб показати своє ім'я на скелі. І ви пишатиметеся тим, що самі його створили. Це символ того, що ви створювали протягом усіх цих років у поліоті. Іноді корисно знати, що чекає на тебе попереду, щоб пам'ятати, що до цього слід прагнути, виявляючи велику запопадливість. Ця скеля – святиня алхімістів. Говорять, серед усіх цих імен є й ім'я Алхіміста. Найбільш спостережливі помітили, що імена написані різними мовами. Мова, якою говоримо ми — порівняно молода.

Він усміхнувся і глянув на хлопчиків, бажаючи бачити, чи зрозуміли вони, що він цим хотів сказати.

- Цій скелі кілька тисяч років. Перші імена написані мовою Ксерону і ще якоюсь, яка нам не відома.

Всі охнули і здивовано підняли брови. Сорок Третій переглянувся з Восьмим. Ксерон, Максуд, Аста. Вони зрозуміли одне одного і посміхнулись. Тепер вони могли торкнутися частини тієї історії. Не до чогось ефемерного, про що написано в книзі. А до реального каменю, що пережив усі ті битви, про які вони читали. Сам Алхіміст створив тут своє ім'я? Чи проходив біля цього каменю Максуд? Чи відбувалася поряд з ним якась битва? Хлопчики заворожено дивилися на величну пам'ятку їхнього народу.

- Можете тепер розійтися, озирнутися. Тому, хто знайде моє ім'я, надам два додаткові вихідні. - посміхнувся вчитель.

Хлопчики тут же кинулися врозтіч. Сорок Третій не горів бажанням шукати ім'я вчителя. Вільного часу в нього й так було надміру. А ось Восьмий та Двадцять Сьомий кинулися на рівні з іншими шукати ім'я Джьюда.

Красива скеля, красиві розгонисті літери імен. Всі імена були написані в одному каліграфічному стилі, від чого скеля здавалася ще прекраснішою. Однакова висота і ширина букв лише підкреслювала, чого змогли досягти алхімісти. Переваги над самими силами природи. Те, про що звичайний драйтл і мріяти не може, було цілком по плечу алхімісту, що пройшов навчання. Хлопчик зітхнув. Колись він і впише своє ім'я в історію. Він усміхнувся і заходився обходити скелю, захоплюючись її величчу. Виявилося, що з інших сторін імен було значно менше і там залишалося ще багато вільного місця.

- А чому написати ім'я – вважається випробуванням? - спитав Сорок Третій, коли повністю обійшов скелю.

- А сам як думаєш? - посміхнувся Джьюд.

- Інертоній. - здогадався хлопчик. - Велика концентрація?

- Близько дев'яност п’яти відсотків. - підняв брови і кивнув учитель.

Ого. Хлопчик тепер не був такий впевнений, що зможе створити своє ім'я на цій скелі.

- Все вдасться. У тебе ще багато часу попереду. Ти станеш сильнішим. Усі, хто пройшов навчання, змогли це зробити. - підбадьорив його вчитель.

Через десять хвилин прибіг Одинадцятий і сказав, що знайшов ім'я Джьюда. Сорок Третій у цьому сумнівався. Він помітив три такі імені. І це він спеціально не шукав його. Так і виявилось. Вчитель сказав, що це не його ім'я. А потім наказав усім збиратися в дорогу назад.

- З цього часу кожен із вас може замислюватися над власним ім'ям і приходити сюди, черпаючи сили для навчання. Мріючи, що одного разу ваше ім'я красуватиметься тут і інші групи алхімістів, які приходитимуть через десять або навіть сто років, побачать його.

Група йшла додому. Сорок Третій йшов поруч з учителем.

- У вас у сім’ї всіх алхімістів звали Джьюд? - спитав хлопчик.

- Чому ти так вирішив?

- Я бачив там три такі імені. І це я ще не намагався їх знайти.

Вчитель усміхнувся. Якийсь час він йшов мовчки.

- Там їх п'ять. Стародавній рід. Здатність почала передаватися дедалі рідше. Тому поки що їх п'ять. Але мій рід упевнений, що самого Алхіміста звали Джьюдом. - вчитель усміхнувся і ляснув хлопчика по плечу. - Тож, якщо хочеш бути частиною великого, ти знаєш яке ім'я собі вибрати.