Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Будинок, у якому проходили переговори. Суспільне надбання

Несподівана «радість» була імплементована у переговорний процес дуже швидко, буквально впродовж тижня. Правдоподібно 9 січня, під час засідання за участі петроградської делегації, Гоффманн заявив Троцькому-Бронштейну: «Для німецького військового командування питання щодо прикордонних держав вирішене: воно стоїть на тій точці зору, що законні представники цих держав висловилися за їх відділення від радянської Росії», і, отже, Центральні держави підуть на підписання з ними сепаратної мирової угоди поза тим, що про це думають петроградські вожді». Додамо від себе, що додатковим аргументом на користь саме такого підходу була наявність на Східному фронті трьохсоттисячної німецької армії. За Бронштейном та його товаришами у військовому сенсі не було нічого.

Українська делегація, пише далі Гоффманн, «харчувалася разом з нами в офіцерській їдальні і спокійно розмовляла про свої цілі та бажання. У мене склалося враження, що з ними швидко можна дійти до згоди. ... Я запропонував графу Черніну (який ані Любинського, ані Севрюка він терпіти не міг. — Д. Я.) уповноважити мене спочатку в приватній розмові з українцями твердо встановити, на яких умовах вони схильні укласти сепаратний мир з Центральними державами. Граф Чернін, — стверджує Гоффманн, — дав мені таке повноваження».

Після попередніх розмов та консультацій з Києвом, читаємо далі, київські делегати оголосили Гоффманнові (певно, це сталося 10 січня. — Д. Я.), що неодмінними умовами миру є приєднання Холмщини до УНР та утворення з Галичини та Буковини окремого коронного краю у складі Австро-Угорщини.

Остання вимога ставила у безвихідне становище австрійців: погоджуючись на приєднання Холмщини, вони створювали нерозв’язний конфлікт із поляками. Створення окремого коронного краю з руських земель негайно ставило на порядок денний надання такого ж права іншим народам мультинаціональної імперії, а такого навантаження вона би не витримала.

30 січня, після консультацій у Берліні та Відні, відбулося перше «повне» засідання учасників конференції (Гоффманн датує його «першими числами січня». — Д. Я.). Кюльман, Гоффманн та Чернін вийшли на це засідання з гострою установкою: «триматися цього українського уряду, незважаючи на його тимчасові ускладнення. «Тимчасовими» ці ускладнення були остільки, оскільки ми у будь-який час могли силою зброї підтримати і знову оселити його на Україні <...> Я дивувався молодим українцям, — підсумовував генерал Гоффманн, — вони, очевидно, знали, що крім можливої допомоги з боку німців у них нічого немає, що уряд їх — справжнісінька фікція. Тим не менше у переговорах із графом Черніним вони твердо обстоювали своє і в своїх вимогах ані на йоту не відступали»[109].

«Твердо обстоювали» — значить «твердо обстоювали». Ставити під сумнів судження авторитета — справа невдячна. «Алгебру» одного з найвидатніших німецьких військових стратегів випробуємо «арифметикою» ще одного мемуариста, який, на його переконання, був чи не головним архітектором миру між УНР та Центральними державами. Йдеться про спомини вже згадуваного Залізняка, вміщені в цитованій збірці «Дипломатія УНР». Мемуарний текст — «про закулісові і таємні досі обставини, при яких велися мирові переговори в Берестю Литовському».

Хто такий Микола Залізняк?

Перша-ліпша біографічна довідка про цього добродія інформує, що народився він у Криму 1888 р., тобто в 1917/1918 рр. йому виповнилося хіба 30 років. У 1945 р. він був заарештований радянськими спецслужбами, засуджений до тривалого терміну ув’язнення і помер у тюрмі. Оце і все, що відомо.

Що розповідають мемуари Миколи Залізняка?

Немає потреби говорити, що до цих споминів, як і до будь-яких інших, треба підходити з надзвичайною обережністю.

Ось один красномовний приклад: цей панок стверджує, що, беручи участь у переговорах, одного дня «випадково» знайшов «якусь пом’яту російську (виділено нами. — Д. Я.) газету», «що валялася в кімнаті наших нарад на канапі. Я взяв її до рук, — пригадує мемуарист, — і почав переглядати. Це було число «Київської мислі», в якому я прочитав опублікований там російський текст IV Універсалу», про який, мовляв, «недавно прибулі з Києва» Любинський і Севрюк нічого не знали.

Саме ця обставина, за М. Залізняком, радикально змінила ситуацію на переговорах. Він нібито особисто повідомив Черніна про проголошення самостійності УНР, нібито після чого той на офіційному засіданні оголосив про визнання делегації УНР[110].

Цього не могло бути ніколи, тому що ніколи не могло бути. Чернін виступив із такою заявою ще 12 січня. «Киевская мысль», як і інші київські газети, ознайомила своїх читачів з Універсалом 13 січня. Потрапити до Бреста примірник газети раніше 15 січня не міг — хіба за сприяння Воланда або когось із його почту.

Попри це, спомини Залізняка, інших учасників подій, опублікованих у збірці, підготовленій під егідою МЗС та НАН України, не залишають каменя на камені від конструкцій сучасних фальсифікаторів історії нашого народу та нашої країни з їхніми твердженнями на кшталт «Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до країн Антанти був змушений (виділено нами. — Д. Я.) сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх вже розпочала<...>»[111].

Але не забігаймо наперед.

У 19-річному віці Залізняк, за його власними словами, «за участь в українському національному русі був заарештований царською владою». Наприкінці лютого наступного, 1908 р., — згадував він, — «пощастило мені втекти з Києва з в’язниці, звідки я мав йти етапом на вічне поселення в Сибір з позбавленням усіх прав»[112]. Власне, тут міститься перша загадка: за яку таку справу нікому невідомий юнак міг отримати такий присуд? Наприклад, чи не найвідоміша есерівська терористка Марія Спиридонова була засуджена до кари на горло з заміною на безстрокову каторгу за вбивство губернського чиновника, яке здійснила за два роки перед тим.

Залізняк ніде, ніколи і ні за яких обставин не розповідав ані про свою справу, ані про щасливі обставини, які, по-перше, витягли його із в’язниці, по-друге, дозволили впродовж наступного місяця перебувати на «нелегальному становищі» в рідних пенатах, а звідти — і це по-третє — з фальшивими документами перебратися з Сімферополя через Волочиськ та Броди до Львова.

Можливо, розповісти про це могли би документи Окремого корпусу жандармів або Департаменту поліції МВС, але це вже тема окремого дослідження. У Львові він нібито став «активним учасником студентського руху у Галичині», але сам Микола того не підтверджує. Натомість повідомляє, що на початках Першої світової війни вже був «головою Закордонного Комітету Українських Соціалістів-Революціонерів», політичної партії, яка конституювалася на установчих зборах лише у квітні 1917 р., а отже, не існувала на пору війни. До того часу на території підросійської «України» існували поодинокі групи молодиків, які називали себе «українськими есерами», але хто з них, коли і як уповноважив Миколу Залізняка представляти їхні «інтереси» за кордоном, відомо було також співробітникам або Окремого