Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

О четвертій, після останньої наради, до мене підходить Карина зі списком тих, хто телефонував продовж дня та хотів переговорити особисто. Глянувши на прізвища, я дивуюся.

— Нехай дзвонять на особистий, у чому проблема?

— Я так і кажу, Олегу Юрійовичу, але вони стверджують, що ви скидаєте їхні виклики та блокуєте номери.

І тут я згадую, що впустив телефон на асфальт. Просовую руку в кишеню піджака, який майже цілий день провисів на спинці крісла, та дістаю постраждалий гаджет. Він не реагує ні на які дотики.

На екрані з'являється фотографія Яни, в самій темно-синій сукні, яку я свого часу особисто купляв для неї.

Пам’ятаю, як вона вийшла мені назустріч в цій сукні. Тієї миті я остаточно зрозумів, що закохався у неї по самі вуха. Того ж вечора я наважився її вперше поцілувати. Її блакитні очі мене приворожили. Потім скільки грошей довелося віддати, аби вилучили усі світлини, на які ми з нею потрапили, та передали їх мені.

Не хотів компрометувати ні її, ні себе. Бо на той час я фактично був ще одружений. Процес розлучення ще тривав.

Торкаюся екрана, смикаю пальцем праворуч. Жодної реакції сенсора. Повторюю торкання і так і сяк. Ефекту нуль.

«Ви отримали нове голосове повідомлення» — стверджує нове сповіщення. Але прослухати його я не можу.

— Олегу Юрійовичу, — вирішує нагадати про себе Каріна, її голос стає занадто солодкуватим. — А чи не хочете ви…, — неквапливий стукіт підборів змушує мене підняти голову.

Гойдаючи стегнами, дівчина прямує до мене. Граційно обходить мій стіл та без зайвих вагань всідається сідницями на край стільниці.

Ледь стримуюся, аби не закотити очі. Цього мені ще не вистачало!

Вона точно несповна розуму.

— Каріно, ти добре подумала? Ти впевнена у тому, що зараз робиш? — для чогось  намагаюся запитаннями спонукати дівчину відмовитись від замислених дурниці.

— Я постійно про вас думаю, Олегу Юрійовичу. І вдень, і вночі, — вона накручує пасмо волосся на палець. — Олегу, ви щоночі приходите в мої сни. З того самого дня, як ви з'явилися в нашому офісі, я перестала відчувати спокій. Погано їм, сплю. Ви навіть уявити не можете, як складно працювати, поряд із таким красенем.

— А тебе не бентежить, що в мене є сім’я, дружина?

— Ви її не кохаєте. Я ж бачу. Ви займаєтесь своїми справами, вона своїми. Дружина вас не любить,  Олегу Юрійович. Вона з вами лише через дитину. Але так жити не можна. Чоловік теж заслуговує  на кохання. Вам потрібна жінка, яка буде любити вас, яка дбатиме, оберігатиме, задовольнятиме.

Каріна підсовується ближче, без дозволу переміщує папери та речі на моєму столі.

— І ти гадаєш, що підходиш на цю роль краще за Яну?

Очі секретарки зблискують і хижа посмішка стає ширшою.

Вона геть не розуміє натяків.

Встаю зі свого крісла та подаю Каріні розгорнуту долоню. Вологі пальці миттю хапаються за мою руку, дівчина зістрибує зі столу. Лине до мене зі своїм відвертим декольте.

Не витримую більше ані секунди цих знущань.

— Негайно у відділ кадрів, — наказує голосно.

— У сенсі? — Каріна робить маленький крок назад.

— Повторюю востаннє, — набираю в легені більше повітря. Кричати не збираюся, але терпець уривається. Треба, щоб до неї дійшло все нарешті, що я не маріонетка, якою можна гратися як заманеться. — Зібрала свої речі та пішла до відділу кадрів за наказом про звільнення.

— Але ж, Олегу Юрійовичу, я ж... Ви... А ми щой... — дівчина ляскає нарощеними віями та театрально хапається за серце.

— Нас із вами ніколи не було і не буде, Каріно. Ви були працівником тутешньої фірми рівно до того моменту, поки не зайшли в кабінет і не почали відверто залицятися до свого керівника. Тобто до мене. Та й взагалі… Пропонувати себе одруженому чоловікові — це, скажімо так, ні в які ворота… Хто вас спонукав утнути таку дурість?

— Я справді вас кохаю, Олег.

— Не верзіть дурниці, Карино, — вертаю посунуті папери по своїх місцях, прибираю будь-яку згадку, про Карінине втручання у мій робочий простір. — Все, нашу розмову завершено. Лишіть мій кабінет, будь ласка. Від завтра ви тут більше не працюєте.

— А як щодо двох тижнів, які я маю відпрацювати? — бурмоче перелякана Каріна.

— У цьому немає потреби. Вже є працівник вам на заміну. Від завтра він почне виконувати свої обов’язки. Навчати його не потрібно. Ви вільні, Каріно. Усього найкращого.

***

Замість лагідного голосу дружини, квартира зустрічає мене приголомшливим свистінням та дикими криками «Нумо!», «Давай!». Я, звісно, затримався на роботі, але ж настільки, щоб моя родина встигла переїхати до іншого житла, а тут оселилися нові мешканці.

Що взагалі відбувається?

Швидко долаю відстань від вхідних дверей до вітальні. На великому плазмовому телевізорі йде трансляція футбольного матчу. Гучність увімкнена на максимум, тому й стоїть такий галас.