Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Го-о-о-о-л! — разом із коментатором кричать родичі.

Син разом із дідом, тестем Матвієм Олександровичем, стрибають від радості через забитий м’яч у ворота суперників. Вони вдягнені у фанатське екіпірування з емблемою цьогорічного Чемпіонату світу з футболу: шапки, шарфи, футболки. Навіть аквагрим нанесли на обличчя та звідкись дістали дудки.

Тимур першим помічає мене.

— Привіт, тату! —  кричить він на всю кімнату.

Підходжу ближче та уважно розглядаю те, що відбувається в кімнаті. На журнальному столику у тарілках лежать горішки, чипси, соуси, бургери. Є також пляшка з колою. Непогана така чоловіча підготовка. І як тільки Яна спромоглась це дозволити?

— Добрий вечір, — простягнувши руку, вітаюся з тестем.

Син робить гучність телевізора трохи тихіше.

— Тату, сідай дивитись разом із нами. Гра просто на розрив, — очі сина горять неймовірним захватом. Попри збите дихання та зірваний голос від емоційних викриків, Тім без зупину розповідає мені про те, що відбувається на полі: — Іспанці з італійцями за чемпіонський кубок борються. Перший тайм майже закінчився, а забили лише перший гол. Іспанія попереду Італії, один нуль.

— Спочатку мені треба з твоєю мамою переговорити.

— Яни немає вдома, — з кухні визирає теща. У фартуху та з ополоником.

Невже нам не вистачає того, що готує Ніна? Гаразд, не про те зараз мова.

— Доброго вечора, Людмило Іванівно. Тобто, Яни немає вдома? А де вона? Ніч надворі.

Теща витирає руки кухонним рушником та підходить ближче. Її погляд чіпляється за бузковий букет у моїх руках. Так, це я приїхав додому з квітами, бо маю хоча б трохи загладити провину перед своєю розумною та кмітливою дружиною.

Я цілу годину провів у квітковій крамниці, вислуховуючи розповіді флористики про те, що не варто дарувати жінці жовті троянди, оскільки це призводить до розлуки. Ще я дізнався, що червоні троянди — це банальщина, а білі лілії рідко кому подобаються через їхній нав'язливий аромат.

На розповідях про аль-стромерії, фрезії, гербери, ранункулюси та гортензії мій мозок просто почав плавитись. Я ходив повз квіткові вазони та усвідомлював, що зовсім не знаю вподобань власної дружини.

Ані які квіти вона любить, яку музику слухає. Чи любить вона шоколад, чи віддає перевагу солоній карамелі? А може Яна взагалі фанат наукової фантастики, тоді як я думаю, що, крім любовних романів, вона нічого не читає. Цей висновок я взагалі зробив на підставі однієї єдиної книги, яку побачив у її спальні на старій квартирі. Пам'ятаю, тоді вона лежала з високою температурою і не була спроможна навіть встати з ліжка, не те щоб ходити на роботу.

— У перекладі з грецької «еу» означає «прекрасний», а «стоум» — «рот, вуста». Тобто назву «еустома» можна перекласти як «прекрасні вуста» або «чарівний ротик», — долинає до мене голос флористки.

Ротик. Вуста. Перед моїми очима одразу з’являються рожеві вуста Яни. Натуральні, пухкі, ніжні. Я постійно хочу їх цілувати. Іноді, правда, виникає бажання їх вкусити, але то коли Яну заносить не в той бік.

Ще там, стоячи біля кафе, коли побачив Яну вперше, думав лише про одне. Що хочу накрити цей зухвалий, балакучий рот своїм. Спробувати хотів на смак, яка вона ця дівчина Яна.

 Думки про звабливі Янині вуста плавно перекочують у спогади про те, що дівчина вміє ним робити, коли ми лишаємось вдвох у спальні. КХМ. Так квіти. Я вибираю квіти.

— Еустоми, кажете? Чудово. Саме їх я й обираю, — долонею вказую на весь оберемок бузкових бутонів. — І ось ці ще, білі та дрібні, додайте в букет.

— Гіпсофіли?

— Так, будь ласка, — ховаюся між полиць з кімнатними рослинами.

Необхідно заспокоїтися, бо штани в одному місці надто тиснуть. І це аж ніяк не через тутешні пахучі квіти.

Тепер я стою посеред власної квартири з тим самим букетом. На мене витріщаються батьки дружини та син, а та, кому ці квіти, власне, призначені, десь вештається.

Спостерігаючи за моїм спантеличеним обличчям, теща відразу видає все, що їй відомо:

— За Яною приїхали подруги Юля та Віра. Вони поїхали на зустріч випускників. До школи. Вперше за стільки років зібралися. Їхній клас після випускного роз'їхався хто куди. А це з’їхалися хлопці та дівчата, навіть з закордону.  

— Мама так красиво вдяглась. Тату, ти б її бачив, — ненав'язливо додає Тимур, прийшовши попити води у перерві між таймами.

— Ой, і не кажи, Тіме, — всміхається вдоволено теща. — Твоя мама давно так чарівно не вбиралася. Скільки разів я їй казала, щоб викинула оті свої широчезні джинси та кофтини, таку точену талію ховати просто гріх. От нарешті дочекалася. Сукня кольору марсала. Темна. В поєднанні з її світлою шкірою та блакитними очима — виглядає неперевершено. — Людмила Іванівна плескає в долоні. — Довжина, звісно, трохи закоротка, як на мене. Але що поробиш? Яну все життя кидає з крайнощів у крайність. То «мішки» до п’ят тягає, то вузенькі «ремінці».

Родичі з мене, схоже, знущаються. Від їхніх захоплених розповідей в мене починає смикатися ліве повіко. Ще трохи й неодмінно повалить пара з вух.