Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

в Вірменії, був четвертований у Бретані.

VІ

Скінчивши четвертування, Жоржетта простягла руку до Рене-Жана і сказала:

— Дай!

За святим Варфоломієм та його коментатором ішли відворотні портрети тлумачів. Перший був Гавантус. Рене-Жан видрав Гавантуса і поклав його в руку Жоржетті.

Така ж доля спіткала і інших тлумачів.

Дарувати — значить виявляти вищість. Рене-Жан не залишав про запас нічого. Гро-Ален і Жоржетта захоплено дивилися на нього, і це його тішило. Він мав задоволення від захвату своєї публіки.

Рене-Жан, щедрий і великодушний, дав Гро-Аленові Фабріціо Піньятеллі, а Жоржетті — отця Стільтінга. Він подарував Гро-Аленові Альфонса Тозта, а Жоржетті — Корнеліуса Лапіда. Гро-Ален одержав Анрі Гаммона, а Жоржетта — отця Роберті з додачею краєвиду міста Дуе, де він народився 1619 року. Гро-Ален дістав протест папероторговців, а Жоржетта титульну сторінку. Лишалися ще географічні карти. Рене-Жан поділив і їх. Ефіопію віддав Рене-Жанові, а Лікаонію — Жоржетті. Покінчивши з цим, він скинув книгу на підлогу.

Це був страшний момент. Гро-Ален і Жоржетта побачили з захватом і жахом, як Рене-Жан, насупивши брови, напруживши м’язи, штовхнув з пюпітра важкий фоліант. Велична книга, що втратила поважність, має трагічний вигляд. Зсунутий з місця масивний фоліант з’їхав на край пюпітра, одною половиною звис униз, захитався нерішуче і нарешті, увесь пом’ятий, пошарпаний, розтерзаний, наполовину вибитий з оправи, гримнув на підлогу. На щастя, він не впав на дітей.

Вони були засліплені, приголомшені, але вціліли. Не всі пригоди завойовників так добре кінчаються.

Як усі перемоги, і ця наробила багато шуму і зняла хмару пилюки.

Подолавши книгу, Рене-Жан зліз з стільця.

На мить запанували тиша й жах. Перемога часом лякає й переможців. Діти взялися за руки і, стоячи осторонь, дивилися на розтерзаний фоліант.

Але після недовгої задумливості Гро-Ален енергійно наблизився до нього і штовхнув ногою.

Це був кінець. Хіть до руйнування є в кожному. Рене-Жан теж штовхнув книгу ногою, Жоржетта теж, від чого сама сіла на підлогу. Вона скористувалася з цього, щоб кинутися на святого Варфоломія. Страху наче й не було. За нею слідом на книгу накинувся Рене-Жан та Гро-Ален. І ці троє хижих ангелів, рожеві, веселі й люті, напали на безборонного євангеліста і заходилися нещадно рвати гравюри, шматувати сторінки, висмикувати закладки, дерти оправу, витягати позолочені цвяхи з срібних її наріжників, ламати пергамент, нівечити священний текст, працюючи руками, нігтями й зубами.

Вони знищили Вірменію, Іудею, Беневент, де покояться мощі святого Нафанаїла, про якого гадають, що він і є святий Варфоломій, папу Геласія, що оголосив євангеліє Нафанаїла-Варфоломія апокрифічним, всі портрети, всі карти, геть усе. Знищення старої книги так їх захопило, що вони навіть не помітили мишки, яка пробігла по підлозі.

Пошматувати історію, легенду, науку, чудеса, правдиві чи вигадані, церковну латинь, марновірства, фанатизм, таємниці, порвати зверху донизу всю релігію, — це робота для трьох велетнів, а також для трьох дітей. Багато часу пішло на це, але вони довели справу до кінця. Нічого не лишилося від святого Варфоломія.

Коли все закінчилося, коли була видерта остання сторінка, коли від книги лишилися тільки уривки тексту та гравюр у кістяку оправи, Рене-Жан устав, поглянув на всіяну розкиданими клаптиками підлогу і заляскав у долоні.

Гро-Ален теж заляскав у долоні.

Жоржетта взяла з підлоги один з аркушиків, підлізла до вікна, підвелася на ноги, сперлася на підвіконня, що доходило їй до підборіддя і заходилася роздирати аркушик на дрібні клаптики, пускаючи їх у вікно.

Побачивши це, Рене-Жан та Гро-Ален стали робити те ж. Вони підіймали й рвали аркуші доти, доки мало не вся старовинна книга, пошматована маленькими немилосердними пальчиками, розлетілась по вітру. Жоржетта, дивлячись задумливо на рій маленьких біленьких клаптиків, що тріпотіли в повітрі, сказала:

— Метеики.

І страта закінчилася розвіянням праху в блакиті.

VII

Так був удруге скараний смертю святий Варфоломій, що вперше нібито був замучений у 49-му році після «народження Христового».

Тимчасом надходив вечір. Спека ще збільшилась, все вабило до відпочинку, і очі в Жоржетти затуманились. Рене-Жан підійшов до свого ліжечка, витяг з нього мішок соломи, що правив йому за матрац, приволік його до вікна, вмостився на ньому і сказав:

— Давайте спати.

Гро-Ален поклав свою голову на Рене-Жана, Жоржетта — на Гро-Алена, і троє злочинців заснули.

Крізь розчинене вікно проходили теплі вечірні подуви. Вони приносили пахощі диких квітів, що долинали із ярів і горбів. Навколо було тихо й лагідно. Все променіло, все умиротворялося, все оповите було любов’ю. Сонце посилало всьому свою ласку — світло. Щось материнське було в безконечності.

По всьому невимовно заколисуючому пейзажу перебігали ті невловимі чудесні хвилі, які постають з переміщення світла й тіней на луках і ріках. Димок здіймався до хмар, як мрії до видінь. Над Тургом кружляли пташки, ластівки зазирали у вікна, наче хотіли подивитись, чи добре спиться дітям. А діти спали граціозною групою, нерухомі, напівголі, в таких позах, які бувають тільки у дітей. Вони, що не мали втрьох і дев’яти років, були чарівні й чисті, бачили райські сни, які відбивалися легенькою усмішкою на їх устах. Люди всіма мовами називають дітей благословенними і шанують їх невинність. Все навколо мовчало, немов дихання їх грудей було справою цілого світу, немов усе в світі до нього прислухалося. Не шуміло листя, не шелестіла трава. Увесь зоряний світ, здавалося, затих, щоб не тривожити дитячого сну, і нічого величнішого не могло бути за цю неосяжну пошану, яку виявляла природа до маленьких істот.

Сонце заходило і майже торкалося горизонту. Раптом серед цього глибокого тихомир’я з лісу сяйнула блискавка, потім почувся страшний гуркіт. Це був постріл з гармати. Луна від вибуху прокотилася від горба до горба потворним гримотінням. Вона збудила Жоржетту.

Дівчинка трохи підвела голову, простягла пальчик, прислухалася і сказала:

— Бум!

Гуркіт стих, і знову зайшла тиша. Жоржетта поклала знову голову на Гро-Алена і заснула.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

МАТИ

I. СМЕРТЬ ІДЕ

Цього вечора мати, як і цілий день, як і всі дні перед тим, була в дорозі. Майже навмання йшла вона все вперед і вперед, безупинно, не спочиваючи. Бо не можна назвати спочинком ті години, коли вона падала в знемозі і засинала де прийдеться, як не були годуванням ті крихти, які вона, немов пташка, перехоплювала то там, то там. Вона їла й спала якраз стільки, щоб не померти.

Попередню ніч вона перебула в закинутому сараї. Громадянські війни утворюють такі притулки. Серед