Читати книгу - "Найкраще в мені"

Три дні тому він ставив його поряд з її машиною, коли вони зустрілися в Така. А ранком вони стояли коло нього, й він цілував її востаннє.

Довсон був тут.

«Ми ще молоді, — казав він їй. — У нас досі є час зробити все правильно». Вона тримала ногу на гальмах. Повз неї головною дорогою у бік центру прогримів мінівен й на мить затулив собою все. Більше на дорозі не було нікого.

Якщо зараз перетнути дорогу й зупинитися, то можна знайти його — вона знала це. Згадка про Такового листа, про довгі роки його скорботи за Кларою знов промайнула в її голові, і Аманда зрозуміла, що прийняла неправильне рішення. Вона не могла уявити життя без Довсона.

Перед її внутрішнім зором розгорталася уявна сцена: коло могили доктора Боннера вона знаходить Довсона, той дивується її несподіваній появі, вона говорить йому — вона майже чула, як робитиме це — що не треба було їй їхати від нього. Аманда майже відчувала уже щастя від того, що опинилася знов у його обіймах, бо розуміла, що вони створені одне для одного.

Якщо вона піде до нього, то — і вона знала це напевне — поїде за ним світ за очі. Чи він за нею. Але тоді її зобов’язання все одно тиснули б на неї, і поволі — дуже й дуже поволі, як ніколи в житті ще — вона відпустила гальма. Вона не поїхала уперед — натомість автоматично, мимохіть повернула кермо і, стримуючи схлипування, виїхала на головне шосе — у напрямку дому.

Аманда набирала швидкість, вкотре намагаючись переконати себе, що її рішення було правильним, єдиним реалістичним з усіх, які вона могла ухвалити. Кладовище віддалялося, а тоді зовсім зникло з виднокола.

— Пробач мені, Довсоне, — прошепотіла вона, наче сподіваючись, що він якось почує її. Вона воліла би, щоби ніколи так і не довелося промовляти цих слів.

* * *

Шурхіт трави за спиною перервав Довсонові роздуми, і він хутко схопився на ноги. Вражений, він одразу ж впізнав її, але виявив, що й слова вимовити не може.

— То ти таки тут, — ствердно промовила Мерилін Боннер. — На могилі мого чоловіка.

— Пробачте, — пробурмотів він, дивлячись у землю. — Не треба було мені приходити.

— Але ж прийшов, — відповіла Мерилін. — І нещодавно теж приходив. Коли Довсон нічого на це не сказав, вона кивнула на квіти:

— Для мене важливо приходити сюди щонеділі після служби в церкві. Минулої неділі їх тут не було, і вони надто свіжі як для понеділка чи вівторка. То, певно… у п’ятницю?

Довсон нервово глитнув і уточнив:

— Так, вранці.

В її погляді читалися незворушність і жорсткість:

— Ти колись частенько це робив. Після тюрми. Це ж ти був, правильно? Довсон промовчав.

— Я так і думала, — сказала Мерилін. Вона зітхнула й зробила крок до надгробка. Довсон відступив, а Мерилін перевела очі на епітафію й промовила: — Багато хто приходив заквітчати могилу, коли Девіда не стало. Але за пару років це припинилося, ніхто більше не приходив. Тільки я. І деякий час тут були тільки мої квіти, але потім, десь через чотири роки після його смерті, квіти стали з’являтися знов. Не постійно, але й кількох разів було достатньо, аби зацікавитися, хто ж їх приносить. Бо я не уявляла, хто це може бути. Розпитувала батьків, розпитувала друзів, та вони казали, що це не їхніх рук діло. Деякий час я навіть підозрювала, що, може, за життя в Девіда була коханка, уявляєш? — вона похитала головою й глибоко вдихнула. — І от дотепер квітів не було, і я зрозуміла, що то був ти. Я знала, що тебе випустили й що ти був тут на випробувальному терміні. І я знала, що ти прожив тут рік, а тоді поїхав геть. І я була така… зла на тебе за ті квіти, — вона схрестила руки на грудях, неначе намагалася закритися від спогадів. — І раптом цим ранком я знов бачу букет. І розумію, що ти повернувся. Не була впевнена, чи саме ти сьогодні приходив… але приходив точно.

Довсон сунув руки в кишені і несподівано зрозумів, що волів би зараз опинитися де завгодно, тільки не тут.

— Я не приходитиму більше, і квітів не приноситиму, — пробурмотів він. — Слово даю.

Вона подимилася на нього:

— А ти гадаєш, що це якось виправить те, що ти взагалі сюди приходив? Зважаючи взагалі на те, що ти накоїв? Зважаючи на те, що мій чоловік тут, — вона вказала на землю під надгробком, — а не зі мною? Що він так і не побачив, як ростуть його діти?

— Ні, — відповів Довсон.

— Звісно, ні, — сказала вона. — Бо ти досі почуваєшся винним за те, що наробив. Саме тому ти надсилав ті гроші весь цей час, правильно я кажу?

Йому хотілося їй збрехати, та він не міг.

— Як давно ви зрозуміли? — натомість запитав він.

— Коли отримала перший рахунок, — відповіла Мерилін. — За пару тижнів до того ти приходив до мого дому, пам’ятаєш? Не так вже й важко було здогадатися, — вона на мить зупинилася, добираючи слова. — Ти хотів вибачитися, чи не так? Коли тоді прийшов до мене на поріг?

— Так.

— І я не дозволила. Я… багато чого наговорила тобі того дня. Такого, що, мабуть, не треба було казати.

— Ви мали повне право таке казати. Її вустами промайнула усмішка:

— Тобі було двадцять два роки. На своєму порозі я побачила дорослого чоловіка, та що старшою я ставала, то ліпше розуміла, що люди остаточно дорослішають не раніше тридцяти. Мій син зараз старший за тебе тодішнього, проте я досі вважаю його дитиною.

— Ви зробили те, що зробив би будь-хто на вашому місці.

— Може, й так, — відповіла Мерилін, майже непомітно знизавши плечима, й зробила крок до Довсона. — Гроші, які ти надсилав, допомагали. Це була велика допомога для нас у найтяжчі роки, але більше вона не потрібна. Тому, прошу, припини їх надсилати.

— Я просто хотів…

— Я знаю, чого ти хотів, — втрутилася вона, — та навіть усі гроші світу не повернуть мені Девіда й не виправлять втрати, завданої мені його смертю. Вони не замінять дітям батька, якого вони так і не знали.

— Я розумію.

— І прощення за гроші не купити.

Довсон відчув, як його плечі опустилися в безнадії.

— Мені треба йти, — мовив він, повертаюсь у бік воріт.

— Так. Так, певно, ти маєш піти. Але перед тим я хотіла би, аби ти дещо дізнався.

Довсон повернувся обличчям до Мерилін, і