Читати книгу - "Марсіянин"

мов рукавичка на руку.

– Може, тебе щось не влаштовує чи турбує? – спитав Венкат.

– Аякже. Мене турбує те, що я з’їв учора ввечері. Здається, там було чиєсь око.

– Я впевнений, що жодних очей там не було.

– Інженери приготували страву спеціально для мене, – сказав Мітч.

– Тоді там могло бути й око, – сказав Венкат. – Вони тебе ненавидять.

– Чому?

– Бо ти хамло, Мітчу, – сказав Венкат. – Гаркаєш на всіх. Завжди.

– Твоя правда. Але щойно «Гермес» прийме апарат, нехай вони хоч опудало моє спалять, мені все одно.

•••

– Помахай таткові, – сказала Марисса, махаючи Девідовою рукою перед камерою. – Помахай таткові!

– Він занадто малий, щоб розуміти, що відбувається, – сказав Мартінез.

– Подумай, як він хизуватиметься на гральному майданчику, коли підросте, – сказала вона. – «Мій татко був на Марсі. А твій?»

– Так, це буде дуже круто, – погодився він.

Марисса продовжувала махати Девідовою рукою. Девіду ж, здавалось, набагато цікавіша інша рука, якою він активно колупався в носі.

– Значить, – сказав Мартінез, – ти сердишся.

– Хіба видно? – спитала Марисса. – Я намагалася приховати це.

– Ми з тобою разом з п’ятнадцятирічного віку. Я знаю, коли ти сердишся.

– Ти добровільно вирішив продовжити місію на п’ятсот тридцять три дні, – сказала вона. – Йолоп.

– О, – сказав Мартінез. – Я так і подумав, що причина в цьому.

– Коли ти повернешся, твій син вже в садок ходитиме. І не матиме про тебе жодних спогадів.

– Знаю, – сказав Мартінез.

– Мені доведеться чекати ще п’ятсот тридцять три дні, щоб лягти з кимось у ліжко!

– Мені теж, – захищався він.

– Я увесь час хвилюватимуся за тебе, – додала вона.

– Так, – сказав він. – Пробач.

Вона глибоко вдихнула.

– Ми це переживемо.

– Ми це переживемо, – погодився він.

•••

– Ласкаво просимо на передачу «Життя Марка Вотні». Сьогодні з нами керівник марсіянської програми, Венкат Капур. Він говоритиме з Китаю через супутник. Докторе Капур, дякую, що приєдналися до нас.

– Я радий бути з вами, – сказав Венкат.

– Отож, докторе Капур, розкажіть нам про «Тайян Шень». Навіщо запускати апарат з Китаю? Чому він не може злетіти зі Штатів?

– «Гермес» не виходитиме на земну орбіту, – сказав Венкат. – Він лиш пролітатиме повз нас на шляху до Марса. І його швидкість просто величезна. Нам потрібна ракета, спроможна не просто подолати силу земного тяжіння, а й зрівнятися з «Гермесом» у швидкості. Лише «Тайян Шень» достатньо потужний, щоб зробити це.

– Розкажіть нам про сам апарат.

– Ми дуже квапилися, – сказав Венкат. – в ЛРР мали всього тридцять днів, щоб його зібрати. Вони мусили зробити його якомога безпечнішим і ефективнішим. Загалом, це оболонка, наповнена їжею та іншими припасами, обладнана звичайними маневровими двигунами для супутників. Оце і все.

– І цього достатньо, щоб долетіти до «Гермеса»?

– До «Гермеса» його віднесе «Тайян Шень». Маневрові двигуни потрібні тільки для корекції курсу і стикування. А ще в ЛРР не мали часу на систему наведення, тож апаратом керуватиме людина-пілот.

– І хто цей пілот? – спитала Кеті.

– Майор Рік Мартінез, пілот «Ареса-3». Коли апарат наблизиться до «Гермеса», він візьме керування на себе і заведе його до порту стикування.

– А що як виникнуть якісь негаразди?

– На «Гермесі» є спеціаліст з ПКД, доктор Кріс Бек. Він одягне скафандр і весь час буде напоготові. Якщо доведеться, він буквально схопить апарат руками і підтягне його до порту.

– Звучить якось ненауково, – засміялася Кеті.

– Хочете більше ненаукового? – посміхнувся Венкат і собі. – Якщо апарат не зможе пристикуватися, Бек розкриє його в космосі й перенесе припаси до шлюзу.

– Наче повернеться з ринку з повними торбами? – спитала Кеті.

– Саме так, – відповів Венкат. – За нашими розрахунками, він зможе перенести все за чотири рази. Але це крайній випадок. Проблем зі стикуванням не передбачається.

– Здається, ви про все подбали, – посміхнулася Кеті.

– Ми мусимо дбати про все, – сказав, Венкат. – Бо як вони не отримають ці припаси… Ну, вони їм дуже потрібні.

– Дякуємо, що знайшли час відповісти на наші питання, – сказала Кеті.

– Завжди приємно поговорити, Кеті.

•••

Батько Йогансен крутився на стільці, не знаючи, що сказати. За мить, він витяг з кишені хустинку і витер піт з лисіючої голови.

– А що як ракета до вас не долетить? – спитав він.

– Намагайся не думати про погане, – сказала Йогансен.

– Твоя мати так рознервувалася, що не змогла прийти.

– Вибачте, – пробурмотіла Йогансен, опустивши очі.

– Вона не їсть, вона не спить і весь час недобре почувається. Мені не небагато краще. Як вони можуть примушувати тебе до такого?

– Мене не примушували, тату, я зголосилась добровільно.

– Як ти могла зробити таке своїй матері? – добивався він.

– Вибач, – бурмотіла Йогансен. – Вотні – мій товариш. Я не можу залишити його помирати.

Він зітхнув.

– Якби ж то ми виховали в тобі більше егоїзму.

Вона тихо захихотіла.

– Як я взагалі потрапив до такого становища? Я керівник регіонального відділу з продажу на паперовій фабриці. Чому моя донька в космосі?

Йогансен знизала плечима.

– Ти завжди тяглася до науки, – сказав він. – Це було прекрасно. Відмінниця. Зналася з ботанистими хлопцями, занадто боязкими, щоб щось утнути. Жодних тобі вибриків. Кожен батько мріє про таку доньку.

– Дякую, тату, я…

– Але тоді ти сіла на велетенську бомбу, яка зажбурнула тебе на Марс. Я кажу буквально.

– Якщо точно, – виправила вона, – то ракета лиш вивела нас на орбіту. А на Марс нас доправили ядерні іонні двигуни.

– Оце набагато краще!

– Тату, зі мною нічого поганого не станеться. Скажи це мамі.

– А хіба воно допоможе? – сказав він. – Поки ти повернешся, вона в сотню вузлів зав’яжеться.

– Знаю, – сказала Йогансен. – Але…

– Що? Але що?

– Я не помру. Справді. Навіть якщо все піде шкереберть.

– Що ти таке говориш?

Йогансен наморщило чоло.

– Просто скажи мамі, що я не помру.

– Як? Я не розумію.

– Я не