Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.

Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:

— Сину! Зiньку!.. Прости мене!..

— Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…

Дiд, хлипаючи, встав.

— Сину, — промовила мати. — Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле.

Хворий помовчав, тодi сказав тихо:

— Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.

Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.

Тихо спинилася бiля порога,

— Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…

Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': — _ Дружинонько моя, поцiлуй мене! — попрохав хворий.

Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.

— Встань, Гаїнко!..

Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:

— Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..

— Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..

Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.

— Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.

Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.

Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:

— Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було, довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.

Знову затих.

У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.

У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…

Вiдбули його.

Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.

— Пiдведiть мене! — промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.

— Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла — за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!

— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..

— Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?.. — питав хворий, уже блудячи словами. — Коли б хто показав!

Затих на мить, опритомнiв.

— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..

— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..

— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

— Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.

Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.

А вони питали:

— Кажи, брате, — може, ще що звелиш?

— Нiчого не звелю, тiльки не забудьте мого заповiту!..

— Не забудемо!.. Глянув по хатi.

— Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.

— Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.

— Гаїнко!..

Кинулася до його, вiн прихилив її голову собi на груди…

— Ще не зiйшло сонце?

— Скоро зiйде, — вiдказав Карпо.

Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:

— Прощав…

Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…

Рука впала з Гаїнчиної шиї…

У Чернiговi, 1901