Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

із радянським керівництвом, у тому числі Микитою Хрущовим. Серед співрозмовників «Янки» був також начальник НКВС у Львівській області, комісар міліції II рангу Євген Грушко. Він подякував під час зустрічі за порятунок аківцями від висадження в повітря електростанції та водогонів. Водночас Грушко зганив масове вивішування біло-червоних прапорів на будинках, оцінивши його, як провокацію:

Ген. Філіпковський відповів, що Львів — то польське місто. Грушко запитав: «Що важливіше, острів чи океан?»

— Філіпковський на це: «Океан».

— «Ну, бачите, — підсумував Грушко. — Львів — то польський острів у українському океані»[293].

Втім, на той момент була вже рокована доля не лише східних околиць II Республіки, а й усієї Польщі. 23 липня 1944 року Московське радіо повідомило, що попереднього дня в захопленому Червоною Армією Холмі проголошено Маніфест Польського Комітету Національного Визволення (далі — ПКНВ) (хоча фактично він був сформований у Москві). Це означало, що всю владу в країні беруть до своїх рук польські комуністи, згуртовані передусім у Польській робітничій партії. Вони були майже цілковито позбавлені суспільної підтримки, а змогу втриматися при владі завдячували тільки ослоні радянських багнетів. Одним із перших кроків ПКНВ стало підписання 27 липня 1944 року угоди з урядом СРСР про східний кордон держави, який відтоді мав пролягати більш-менш уздовж так званої лінії Керзона. У блискавичному темпі на початку серпня 1944 року цей новий кордон був обставлений постами прикордонних військ НКВС.

У цій ситуації переговори польського підпілля із радянським керівництвом були заздалегідь приречені на провал. Останнє під час зустрічей зводило внесок АК у боротьбі проти німців до мінімуму та наголошували на необхідності змиритися з тим, що Львів увійде до складу СРСР. Для польського підпілля в них була лише одна пропозиція — вступати до підрозділів Війська Польського, підпорядкованих ПКНВ. 31 липня 1944 року полковник Філіпковський за схваленням окружного представника уряду, виїхав із кількома офіцерами на переговори щодо цього питання з генералом Міхалом Жимерським до Житомира. Схоже, львівське підпілля було, може, й готове піти на певні поступки комуністичному владному угрупованню, якби комуністи погодилися на формування у складі армії Берлінґа окремої Львівської дивізії. Звісно, для радянського керівництва це було неприйнятно. Увечері 31 липня, незабаром після вильоту Філіпковського, офіцерів Львівської Округи АК викликали на розмову на 21-шу годину до будинку штабу по вулиці Кохановського (тепер Левицького), 27, де нібито мало йтися про питання формування дивізії АК. Зустріч виявилася пасткою. У штабі були арештовані від двадцяти п’яти до тридцяти офіцерів, а відтак у приміщенні влаштовано «казан», у якому наступного дня було затримано ще сорок вісім осіб. Ув’язнено також причетних до Представництва Уряду. Самого окружного представника Адама Островського доправили до в’язниці в Любліні, де його хутко переконали публічно підтримати ПКНВ. У ніч проти 3 серпня 1944 року радянські спецслужби арештували в Житомирі полковника Філіпковського та супроводжуючих його офіцерів. Полковника звільнили допіру в 1947 році, — він повернувся до Польщі, проте через три роки помер, виснажений у неволі. То був лише початок влаштованого НКВС «полювання» на вояків АК, яке провадили на всіх територіях, зайнятих Червоною Армією.

Воднораз із арештами вояків АК радянська влада оголосила в Східній Галичині призов до армії. Поляків скеровували до «народного» Війська Польського, натомість західних українців — до Червоної Армії. Рекрутський набір, окрім постачання вкрай потрібного радянському керівництву «гарматного м’яса», мав також на меті ослабити здатність і волю до опору польських мешканців Галичини.

Радянські репресії, утім, охопили тільки частину розконспірованих під час операції «Буря» підрозділів АК. Близько тисячі шістсот вояків на чолі з підполковником Францішеком Рекуцьким «Топором» відступили на Ряшівщину, де радянські облави були менш дошкульними. Там, зберігаючи організаційну структуру, вони без якихось серйозних втрат пережили зиму 1944–1945 років, сподіваючись, що навесні зможуть повернутися до Львова. Частина учасників підпілля повернулися до суворої конспірації.

Операція «Буря» не виконала свого завдання, однак для оцінки польсько-українського конфлікту має доволі істотне значення. Адже вона переконливо засвідчила, що дії УПА закінчилися невдачею. Поляки, попри численні напади українських партизанів, зберегли значні збройні сили. Якби й справді дійшло до польсько-української війни, подібної до війни 1918–1919 років, підрозділи АК змогли б захистити від ударів УПА більшість міст. Під час антипольської операції українці не завдали АК жодних істотних втрат. Натомість, їм вдалося вчинити жахливе спустошення серед цивільного населення.

«Истребительные батальоны»

Улітку 1944 року поляки, які мешкали в Галичині, часто поставали перед трагічним вибором: потрапити до таборів або вступити до армії Берлінґа. Можливо, саме тому чимало поляків опинилися в лавах підпорядкованої НКВС радянської допоміжної міліції, так званих «истребительных батальонах» (ІБ, українською «винищувальні батальйони»). Принаймні частина ІБ постали на базі підрозділів АК, які вийшли з підпілля під час «Бурі». Цей факт підтверджують звіти УПА. Згідно з ними, поляки притьмом після приходу радянської влади (зокрема, в Коломиї, Заболотові, Снятині) організували адміністрацію та поліцію, «яка відразу ж почала шукати бандерівців і доносити на українців. Поліція та пізніше реорганізувалася в істребітельні отряди»[294]. З іншого боку, утім, — набір до цього формування був примусовим, і багатьох поляків туди скерували воєнкомати (радянські військові комісаріати). Останні охоче так чинили, бо усвідомлювали, якою значною симпатією серед західних українців користувалися ОУН-Б і УПА, й звісно ж, не довіряли їм. З точки зору місцевої радянської адміністрації, озброїти тутешніх поляків здавалося набагато безпечнішим вирішенням.

Не відомо, скільки поляків врешті-решт опинилися в ІБ. Восени 1944 року в цих формуваннях служили щонайменше кілька тисяч осіб польського походження. І лише на початку 1945 року це число значно скоротилося, позаяк радянська влада почала висилати поляків з родинами до Польщі. Питання про польську присутність в ІБ викликає сьогодні жваві емоції, адже важко сказати, якою мірою вони захищали поляків (як стверджують колишні члени цих формувань), а якою провокували УПА до подальших дій. Але, немає жодного сумніву в тому, що УПА вбачало в діях ІБ серйозну загрозу. В одному зі звітів читаємо:

Дуже небезпечним для нас противником є польська поліція — вона знає місця й людей [...] бере участь у антиукраїнських операціях більшовицької міліції. Тому ті [загони — Ґ. М.] польської поліції, які відкрито співпрацюють з більшовиками, ми поборюємо[295].

На жаль, ми мало знаємо про операції, які провадили польські ІБ. Зі спецінформації, підготованої 13 листопада 1944 року для секретаря обкому Олексенка прокурором Дрогобицької області Кригіним, ми довідуємося про діяльність в околицях Комарного ІБ,