Читати книгу - "Таємничий острів"

не помилилися, думаючи, що бачать тіні якихось тварин, — звірі блукали навколо табору, миготіли серед гілок дерев; одначе ніч минула без пригод, і наступного дня, 31 жовтня, всі вже були на ногах з п’ятої години ранку, готуючись продовжувати шлях.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На шляху до узбережжя. — Мавпи. — Ще одна ріка — Чому не відчувається приплив. — Ліс замість берега. — Зміїний мис. — Герберт заздрить Гедеонові Спілету. — Як горить бамбук

Минула шоста година ранку, коли колоністи, покінчивши зі сніданком, вирушили в дорогу, — їм хотілося швидше досягти західного берега. За скільки годин дістануться вони туди? Сайрес Сміт сказав, що за дві, але, мабуть, це залежало від того, які перешкоди виникнуть перед ними. Цю частину Далекого Заходу, здавалося, покривали суцільні ліси — росли там найрізноманітніші породи дерев. Мандрівники, мабуть, повинні прокладати собі дорогу сокирою крізь зарості трав, чагарники, ліани, не випускаючи з рук, звичайно, і рушниці, — недаремно вночі чулося ричання хижих звірів.

Точне місце розташування табору визначалося по горі Франкліна; вулкан піднімався на півночі, на відстані принаймні трьох миль, — виходить, щоб дістатися до узбережжя, потрібно йти прямо на південний захід.

Мандрівники ретельно прив’язали човен і вирушили в дорогу. Пенкроф і Наб несли їстівні припаси — їх цілком вистачало для маленького загону принаймні на два дні. Вирішили не полювати. Інженер порадив своїм супутникам без потреби не стріляти, щоб не виказати своєї присутності поблизу від берега моря.

Першими ударами сокири вони розчистили собі шлях серед густих заростей, трохи вище водоспаду; і Сайрес Сміт з компасом у руці пішов уперед, вказуючи дорогу.

Майже усі дерева, що ростуть тут, у лісі, уже зустрічалися їм на озері і на плато Круговиду. Траплялися тут деодари, дугласи, казуарини, камедні дерева, евкаліпти, драцени, гібіски, кедри та дерева інших порід, але росли вони так тісно, що майже всі були низькорослі. Мандрівники повільно просувалися стежиною, яку прокладали на ходу, — Сайрес Сміт задумав з’єднати її згодом з дорогою вздовж Червоного струмка.

Вони весь час йшли вниз, спускаючись широкими уступами, характерними для орографічної системи острова; ґрунт був сухий, але його покривала розкішна рослинність, яку, мабуть, живили підземні струмки, а можливо, поблизу протікала річка. Однак Сайрес Сміт не помітив, коли піднімався на згаслий вулкан, інших річок, крім Червоного струмка і ріки Віддяки.

Мандрівники йшли вже кілька годин, коли їм зустрілися цілі зграї мавп, що виявляли жваву цікавість, тому що вони бачили людей уперше. Гедеон Спілет жартівливо запитував, чи не приймають ці моторні і сильні чотирирукі його самого і його супутників за своїх перероджених братів? І справді, мандрівники на кожному кроці зупинялися перед заростями чагарників, плуталися в ліанах, спотикалися об повалені дерева і не могли змагатися у спритності з мавпами, які легко стрибали з гілки на гілку і долали будь-які перешкоди. Мавп було безліч, але, на щастя, вони не виявляли ворожих намірів.

Траплялися також кабани, агуті, кенгуру та різні гризуни, а двічі-тричі — сумчатий ведмідь. Пенкроф із задоволенням всадив би в звірів кілька куль.

— Полювання ще не дозволене, — говорив він. — Стрибайте поки що, приятелі, скачте і літайте спокійно. На зворотному шляху ми з вами побалакаємо.

0 пів на десяту ранку безіменна гірська річка завширшки тридцять — сорок футів перепинила їм шлях; течію вона мала стрімку, бурхливу; хвилі билися об скелі й голосно вирували. Плисти цим глибоким і прозорим потоком на човні було неможливо.

— Ось шлях і відрізаний! — вигукнув Наб.

— Ні, — відповів Герберт, — адже це всього-на-всього струмок, і ми його перепливемо.

— Навіщо ж? — сказав Сайрес Сміт. — Зрозуміло, що він тече до моря. Ходімо вздовж лівого берега; б’юсь об заставу, річка невдовзі виведе нас до моря. Вирушаймо!

— Чекайте, друзі! — вигукнув журналіст. — А як ми назвемо річку? Нехай не залишається білих плям на нашій карті.

— Справді! — схвалив Пенкроф.

— Нумо, друже, дай їй назву, — звернувся інженер до Герберта.

— Чи не краще нам почекати і спершу обстежити її до самого гирла? — зауважив юнак.

— Ну що ж, — сказав Сміт. — Ходімо вниз за течією, хутчіш!

— Стривайте! — гукнув Пенкроф.

— Що таке? — здивувався журналіст.

— Полювання заборонене, а ось риболовля, я думаю, дозволяється.

— Не можна втрачати часу, — заперечив інженер.

— Всього п’ять хвилин, — попросив Пенкроф. — Затримаю вас тільки на п’ять хвилин, — адже обід від цього виграє.

Пенкроф ліг на берег, опустив руки у швидкі води і вмить наловив кілька дюжин чудових раків, що кишіли між скелями.

— Прекрасна закуска! — вигукнув Наб, допомагаючи другу.

— Я ж казав, що, за винятком тютюну, все є на цьому острові, — пробурмотів Пенкроф, зітхаючи.

За п’ять хвилин наловили безліч раків, — так багато водилося їх у річці. Наповнивши цілий мішок цими істотами із синім, неначе кобальт, панциром і невеликими клішнями, колоністи знову продовжили похід.

Дорога вздовж потоку полегшала, і мандрівники просувалися вперед швидше. Як і раніше ніщо навколо не свідчило про присутність людини. Час від часу траплялися сліди великих тварин, що спускалися до річки на водопій, — ось і все; зрозуміло, не в цій частині Далекого Заходу в пекарі потрапила дробинка, через яку Пенкроф втратив зуба.

Одначе, спостерігаючи за швидким потоком, що біг до моря, Сайрес Сміт зробив припущення, що вони перебувають значно далі від західного берега, ніж думають. Дійсно, уже настав час припливу, і він неодмінно погнав би назад води потоку, якби гирло знаходилося лише за декілька миль звідси. Одначе ріка текла з природним ухилом. Інженер здивувався; він раз у раз поглядав на компас, щоб переконатися, чи не веде їх звивиста течія назад у нетрі лісів Далекого Заходу.

А потік розширювався, і води його ставали спокійнішими. Дерева на правобережжі росли так само густо, як і на лівобережжі, хащі були непролазні, але, звичайно, ліси залишалися ненаселеними, — адже Топ не гавкав, а розумний пес негайно сповістив би про присутність людей, якби вони розташувалися неподалік від річки.

О пів на одинадцяту, на превеликий подив Сайреса Сміта, Герберт, який випередив своїх супутників, раптом зупинився і вигукнув:

— Море!

Через кілька секунд мандрівники вийшли на галявину лісу, і перед їхніми очима постав західний берег острова.

Але як відрізнявся цей берег від східного, що на нього їх викинуло хвилями! Тут — ні гранітного кряжа, ні рифів, ні піску! Прибережна смуга поросла лісом, хвилі добігали до дерев, схилених до води. Вони побачили не звичайний берег, яким його створює природа, розстеляючи великий піщаний килим, вигадливо нагромаджуючи скелі. Їм відкрилася чудесна лісова галявина з найпрекраснішими на світі деревами. Русло ріки розташувалося