Читати книгу - "Таємничий острів"

так високо, що до нього не доходило море навіть у години найпотужніших припливів; на родючому ґрунті з гранітною основою величні дерева всіх порід пустили такі ж міцні корені, як і там, у глибині острова.

Колоністи опинилися біля невеликої бухти, у якій не помістилося б навіть два-три рибальських судна; вона-то й була гирлом ріки; її води не йшли в море, плавно котячись розлогим схилом, а падали з висоти сорока футів, а то й більше, — ось чому приплив не змінював плину потоку. Ніколи ще, мабуть, хвилі Тихого океану, яким би високим не був приплив, не досягали берегів річки, що неначе утворила природний шлюз, і, без сумніву, тільки через мільйони років води могли б підточити його гранітне дно і прокласти зручний шлях для ріки, що впадає в море. Тому, за спільною згодою, потоку дали назву «Водоспадна річка».

Ліс тягся берегом на північ майже впродовж двох миль; а далі він рідів, і за деревами вздовж узбережжя, що йде майже по прямій лінії, виднілася мальовнича гряда пагорбів. Усю південну частину берега між Водоспадною річкою і Зміїним мисом суцільно вкривав ліс, морські хвилі доходили до чудових дерев із прямими стовбурами, що схилялися до води. Саме тут, тобто на півострові Звивистому, і варто продовжувати пошуки, тому що в цій частині узбережжя, а не в іншій, порожній і дикій, мабуть, знайшли притулок люди, які пережили аварію корабля, ким би вони не були.

Стояла чудова, ясна погода, і з високого скелястого берега, на якому Наб з Пенкрофом готували обід, відкривався широкий краєвид. На обрії не біліло ні вітрила. На всьому узбережжі, наскільки сягало око, не виднілося ні човна, ні уламків корабля. Але Сайрес Сміт усе-таки вирішив досліджувати ці місця, аж до краю півострова Звивистого.

З обідом швидко впоралися; о пів на дванадцяту Сайрес Сміт дав сигнал збиратися в дорогу; перед ними лежав не кам’янистий берег, не прибережна піщана смуга, а їм доводилося пробиратися через хащу, біля самої води.

Відстань, що відокремлює гирло Водоспадної річки від Зміїного мису, дорівнювала милям дванадцяти. На її подолання вистачило б чотирьох годин при гарній дорозі, але наші мандрівники йшли вдвічі довше, тому що доводилося обминати дерева, прорубувати густий чагарник і розривати ліани, в яких плуталися ноги.

Усе це значно подовжувало шлях.

Друзі так і не знайшли слідів аварії корабля. Можливо, як справедливо зазначив Гедеон Спілет, вода все віднесла в море; якщо навіть не вдасться знайти жодного уламка, не можна стверджувати, начебто хвилі не викинули розбитого корабля на західний берег острова Лінкольна.

Журналіст міркував правильно, крім того, випадок із дробинкою незаперечно доводив, що місяців три тому на острові хтось вистрілив з рушниці.

Була вже п’ята година вечора, а мандрівникам залишалося ще пройти дві милі до крайньої точки півострова Звивистого. Вони розуміли, що, дійшовши до Зміїного мису, не встигнуть до заходу сонця повернутися на те місце, де ранком влаштували привал, — біля витоків ріки Віддяки. Тому доводилося провести ніч на мисі, їстівних припасів у них вистачало, і це виявилося дуже доречно, тому що в лісі, на узбережжі, звірів не траплялося. Птахів же було безліч: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби та сотні інших пернатих. Не було дерева без гнізда, не було гнізда, з якого не долинав би шелест крил!

До сьомої години вечора виснажені, втомлені мандрівники підійшли до Зміїного мису, який вигадливим закрутом виступав у море. Тут кінчався ліс, і берег на півдні острова перетворився на звичайний морський берег — з’явилися скелі, рифи і піщані обмілини. Можливо, де-небудь тут і викинуло корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, дослідження довелося відкласти на завтра.

Пенкроф і Герберт взялися шукати місце, зручне для ночівлі. Ліс обривався, а за ним юнак з подивом помітив густий бамбуковий гай.

— Цінне відкриття! — вигукнув він.

— Чому ж цінне? — запитав Пенкроф.

— А ось чому, — відповів Герберт, — розумієш, Пенкрофе, стовбури бамбука, порізані на тонкі гнучкі смужки, служать для плетіння кошиків; якщо його стебла вимочити і перетворити на тісто, можна приготувати китайський папір; з бамбукових стовбурів, залежно від їхньої товщини, виробляють тростини, чубуки, водопровідні труби; великі бамбуки — прекрасний, легкий і міцний будівельний матеріал, його не підточує хробак. Розпилявши стовбур між двома вузлами, зберігши як дно поперечну перегородку, майструють міцні та зручні посудини, вони дуже поширені в Китаї. Та навіщо я все це розповідаю, тобі ж нецікаво. Але от ще що…

— А що?..

— Знай же, якщо ще не знаєш, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.

— Спаржа тридцять футів заввишки! — здивувався Пенкроф. — І смачна?

— Пресмачна! — відповів Герберт. — Тільки в їжу йдуть, звичайно, не тридцятифутові стовбури бамбука, а молоді пагони.

— Чудово, синку, чудово!

— Молоді пагони, замариновані в оцті, — відмінна приправа.

— Продовжуй, Герберте!

— І нарешті, у стовбурах бамбука утримується цукристий сік, а з нього готують приємний напій.

— І це все? — запитав моряк.

— Все.

— А випадково, курити його не можна?

— Не можна, друже.

Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, які підганяв південно-західний вітер, нещадно били в прибережні скелі, і там зяяли глибокі печери, — у них можна, було переночувати, сховатися від негоди. Тільки-но приятелі зібралися увійти до однієї з печер, як раптом почули люте ричання.

— Назад! — крикнув Пенкроф. — Наші рушниці заряджені лише дробом, а дріб для звірів з таким потужним голосом — дрібка солі.

Схопивши Герберта за руку, моряк відтягнув його під прикриття скелі, і в ту ж мить з печери вийшов чудовий звір.

Це був ягуар, такої ж величини, як його родичі в Азії, тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру покривали чорні плями. Вони особливо яскраво виділялися на білому хутрі черева. Герберт упізнав кровожерливого суперника тигра, ще небезпечнішого, ніж кагуар, який усього лише — суперник вовка!

Ягуар зробив кілька кроків, потім зупинився і почав озиратися, хутро в нього наїжачилося, очі заблищали, немов він уже не вперше зіштовхувався з людиною.

У цю хвилину з-за високих скель з’явився журналіст, і Герберт, думаючи, що Спілет не помітив ягуара, кинувся вже до нього, але Гедеон Спілет знаком зупинив його і продовжував йти вперед. Йому випадало полювати на тигрів; підійшовши кроків на десять до звіра, він завмер, цілячись у нього з карабіна. На обличчі мисливця не затремтів жоден м’яз.

Ягуар напружився, готуючись напасти на людину, але в цю мить куля потрапила йому між очима: звіра було вбито наповал.

Герберт і Пенкроф