Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Раптом він потягнув мене за рукав.

— До речі, про талібів...

До нас наближалося авто.

— «Бородатий патруль», — прошепотів Фарід.

І от я вперше побачив представників талібану. Тобто я, звісно, бачив їх по телевізору, в інтернеті, на обкладинках журналів і в газетах. Але тепер між нами було менше п’ятдесяти футів, і я переконував себе, що присмак, який з’явився у роті, — це не страх у чистому вигляді. Запевняв себе, що плоть моя не через них зненацька прилипла до кісток, а серце зовсім не вискакує з грудей... Ось вони. У всій красі.

Повз нас неквапно проїхав червоний пікап «тойота». У кузові сиділи навприсядки кілька молодиків із суворими обличчями. Усі з бородами і в чорних тюрбанах. За плечима в них висіли автомати Калашникова. Смаглявий хлопець з густими зрослими бровами, якому на вигляд було ледве двадцять, крутив у руці батіг і ритмічно поляскував ним по боку вантажівки. Його очі блукали, аж раптом зупинилися на мені. Перехопили мій погляд. Ще ніколи в житті я не почувався таким беззахисним. Потім таліб плюнув — слина була коричнева від тютюну — і відвернувся. А я відчув, що знову можу дихати. Пікап покотився по Джаде Майванд, залишаючи по собі хмару куряви.

— Та що це з тобою? — зашипів Фарід.

— А що?

— Ніколи не витріщайся на них! Ти мене зрозумів? Ніколи!

— Я ж не навмисне.

— Ваш приятель правду каже, ага. Це все одно, що тицьнути палицею в скаженого пса, — озвався хтось.

Голос належав старому босоногому жебракові, який сидів на східцях побитого кулями будинку. Він був у зношеному чапані, що перетворився вже на рам’я, і мав на голові вкритий кіркою бруду тюрбан. Ліва повіка прикривала порожню очницю. Артритною рукою жебрак вказав туди, куди поїхав червоний пікап.

— Вони їздять і придивляються. Придивляються і сподіваються, що хтось їх спровокує. Рано чи пізно хтось мусить-таки. Тоді пси бенкетують, кінець їхній нудьзі, й усі кажуть «Аллаху Акбар». Бувають, звісно, дні, коли ніхто нічого не порушує... Ну, знаєте, насильству не конче потрібна причина.

— Коли поряд таліби, дивися собі під ноги, — сказав Фарід.

— Ваш приятель дає дуже слушні поради, — знову втрутився жебрак. Зайшовся вологим кашлем і сплюнув у замащену хустинку. — Простіть мені, але чи не пожертвуєте старому бодай кілька афгані? — видихнув опісля.

— Бас. Ходімо, — сказав Фарід, тягнучи мене за руку.

Я простягнув злидареві сто тисяч афгані — це приблизно три долари. Коли той нахилився, щоб узяти гроші, його сморід — суміш скислого молока та немитих тижнями ніг — ударив мені в ніздрі, аж нутрощі стиснулися. Жебрак хутенько заховав гроші за пазуху, а його єдине око швидко роззирнулося навсібіч.

— Красно дякую за ваше добросердя, ага-сагіб.

— Ти знаєш, де сиротинець у Карт-е-Се? — запитав я.

— Ви його легко знайдете, він трохи західніше від бульвару Даруляман, — сказав той. — Малих звідси забрали в Карт-е-Се, бо колишній сиротинець потрощили ракети. Але це все одно, що витягнути когось із лев’ячої клітки і кинути в клітку з тигром.

— Дякую, ага, — сказав я і повернувся, уже готовий іти.

— Це у вас уперше, так?

— Перепрошую?

— Уперше побачили таліба?

Я нічого не відповів. Старий жебрак кивнув і всміхнувся. Показав ряд уцілілих зубів, кривих і жовтих:

— Пам’ятаю мить, коли я вперше побачив, як вони в’їжджають у Кабул. Який то був радісний день! Кінець убивствам! Вах-вах! Але, як сказав якийсь поет, «легким здавалося кохання, а обернулось тяготою»[91].

На моєму обличчі розцвіла усмішка.

— Я знаю цю газель. Це рядки Гафіза.

— Так. А й справді, — відповів старий. — Я мав би згадати. Колись же я викладав в університеті.

— Невже?

Злидар закашлявся.

— З 1958-го до 1996-го. Читав лекції про твори Гафіза, Хайяма, Румі, Бейділя, Джамі, Сааді. Якось мене навіть запросили виступити в Тегерані, то було 1971-го. Я розповідав про містичного Бейдела. Пригадую, опісля всі аплодували мені стоячи. Ха! — він похитав головою. — Але ж ви бачили того молодика в машині? Хіба він цінує суфізм?

— Моя мама теж викладала в університеті, — сказав я.

— І як її звали?

— Софія Акрамі.

У його оці, попри запону катаракти, зблиснув вогник.

— Пустельна колючка живе собі та й живе, а весняна квітка відцвітає і в’яне. Така врода, така гідність і така трагедія!

— Ти знав мою матір? — запитав я, ставши перед старим навколішки.

— Авжеж знав, — відказав жебрак. — Після пар ми, бувало, сиділи і балакали. Востаннє я з нею розмовляв дощового дня перед випускними іспитами, ми тоді ще разом ласували одним шматочком смачнючого мигдалевого пирога... Мигдалевий пиріг і гарячий чай з медом... Софія була вже помітно вагітна, і від того ще більш вродлива. Ніколи не забуду, що вона мені сказала того дня.

— Що? Прошу, розкажи мені!

Баба завжди описував мені маму загальними штрихами, приміром: «Вона була достойна жінка». Але я прагнув подробиць: як її волосся блищало на сонці, яке морозиво їй смакувало найбільше, які пісні вона наспівувала, чи гризла нігті? Та баба забрав свої спогади в могилу. Можливо, вимовляючи її ім’я, він відчував провину за те, що скоїв одразу по її смерті? Чи, може, ця втрата так глибоко його поранила, завдала такого болю, що він просто не міг говорити про маму? Або і те, і те вкупі...

— Вона сказала: «Я дуже боюся». А я запитав: «Чому?» — і Софія відповіла: «Я незглибно щаслива, докторе Расуль, і це щастя лякає». Я поцікавився, чим саме, і вона пояснила: «Зазвичай таке щастя дарують тоді, коли збираються щось відібрати натомість». А я сказав: «Цить, не кажіть дурниць».

Фарід узяв мене за руку.

— Нам треба йти, Аміре-ага, — промовив м’яко.

Я забрав руку.

— Що ще? Що ще вона сказала?

Риси на старечому обличчі пом’якшали.

— Якби ж то я запам’ятав ще щось для вас... Але ні. Відколи померла ваша мати, минуло вже багато часу, а моя пам’ять понищена так само, як і ці будинки. Вибачте.

— Хоч якусь дрібничку, будь-що...

Старий усміхнувся.

— Спробую пригадати, обіцяю. Повертайтеся і знайдіть мене.

— Дякую, — сказав я. — Дуже дякую.

І я справді був вдячний. Тепер я знав, що моя мама любила мигдалевий пиріг