Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

дедалі більше, думаючи, що з весною, може, знайду спосіб ще якось передати звісточку.

– Ти мені сказала, що оті евенки на собачих санях допомогли лікареві, – сказав Йонас. – Може, вони й нам допомагатимуть. Схоже, у них багато всього.

Так. Мабуть, вони нам допоможуть.

Мені раз у раз снився той самий сон.

Я бачила, як табором до мене крізь завію йде якась чоловіча постать. Я щоразу прокидалася, не встигнувши побачити обличчя того чоловіка, але одного разу мені почувся татів голос.

– І що це за мудра дівчинка стоїть серед вулиці, коли так сніжить?

– Тільки та, чий батько запізнюється, – піддражнила його я.

Стало видно татове обличчя, розчервоніле з морозу. Він ніс оберемочок сіна.

– Я не запізнився, – сказав він і пригорнув мене. – Я прийшов саме вчасно.

Я вийшла з юрти рубати дрова. Пішла снігом, п’ять кілометрів до дерев. І тут я це побачила. Тоненьку срібну чи то золоту смужку поміж сірих тонів на обрії. Я не могла відвести очей, усе дивилася на сонячне світло й усміхалася. Сонце повернулося.

Я заплющила очі. Відчула, як Андрюс наближається до мене.

– Я тебе побачу! – сказав він.

– Так, я тебе побачу, – прошепотіла я. – Побачу.

Я сунула руку в кишеню і стисла камінець.

Епілог

25 квітня 1995 року, Каунас, Литва

– Що ви робите? Ану швидко рухайтеся, бо сьогодні не скінчимо! – бурчав робітник. Позаду гули будівельні машини.

– Я тут щось знайшов, – промовив копач, дивлячись у яму.

Опустився на коліна, придивився.

– Що там?

– Не знаю, – чоловік витяг нагору дерев’яний ящик. Підчепив кришку і зазирнув. Витяг велику скляну банку, повну паперів. Відкрив і став читати:

Любий друже,

оці записи й малюнки, які Ти тримаєш у руках, зариті тут у 1954 році, коли ми з братом повернулись із Сибіру, де перебували в ув’язненні двадцять років.

Нас таких багато тисяч, і майже всі загинули. А ті, хто вижив, не можуть розповідати. Хоча ми не вчинили жодного злочину, нас вважали злочинцями. Навіть нині розповідь про ті жахіття, які ми пережили, може загрожувати нам смертю. Тож ми покладаємо надію на Тебе, людино, яка колись у майбутньому знайде цю капсулу пам’яті. Ми довіряємо Тобі правду, бо тут саме вона і є.

Мій чоловік Андрюс каже, що зло буде керувати, доки не візьмуться діяти добрі люди. Я з ним згодна. Ці свідчення записані, щоб зафіксувати все, що сталося з нами, щоб сказати своє слово у світі, де наші голоси можуть бути заглушені. Можливо, те, що написано тут, вразить чи злякає Тебе, але моя мета полягає не в цьому. Моя найбільша надія – що сторінки, які містяться в цій банці, пробудять у Тобі найглибше джерело людського співчуття. Сподіваюся, вони Тебе спонукатимуть щось зробити, комусь розказати. Тільки так ми можемо убезпечитися від того, щоб таке зло повторилося.

Щиро,

Ліна Арвідене

9 липня 1954 року, Каунас

Від авторки

Найхолоднішої зими я дізнався, що всередині мене – непереможне літо.

Альбер Камю

У 1939 році Радянський Союз окупував балтійські країни – Литву, Латвію та Естонію. Невдовзі в Кремлі було затверджено списки людей, визнаних антирадянськими – і їх буде вбито, відправлено до в’язниць чи депортовано на рабську працю в Сибіру. Лікарі, юристи, вчителі, військові, письменники, ділові люди, музиканти, художники й навіть бібліотекарі були визнані антирадянським елементом і поповнили дедалі довший список тих, хто підлягає загальному знищенню. Перші депортації відбулися 14 червня 1941 року.

Мій батько – син литовського офіцера. Як Йоана, він утік зі своїми батьками через Німеччину до таборів біженців. Його родичів, як Ліну, депортували й ув’язнили. Жахіття, яких зазнали депортовані, – неймовірні. А тим часом радянська влада шаленіла на їхній батьківщині, палила їхні бібліотеки, руйнувала їхні храми. Опинившись між двох імперій – СРСР і нацистською Німеччиною – і забуті всім світом, держави Балтії просто зникли з географічних мап.

Щоб написати цю книжку, я двічі їздила до Литви. Зустрічала тих, хто пережив депортацію, їхніх родичів, розмовляла з тими, хто пережив табори, з психологами, істориками, урядовцями. Чимало ситуацій, описаних у цьому романі, є історіями, які розповіли депортовані та їхні рідні, – і з таким стикалося багато депортованих у всьому Сибіру. Хоча герої цієї книжки вигадані, доктор Самодуров – постать реальна. Він прибув до Арктики саме вчасно й порятував багато життів.

Ті, хто залишився в живих, провели в Сибіру десять-пʼятнадцять років. Повернувшись у середині 1950-х років, литовці виявили, що їхні будинки тепер зайняли радянські люди, присвоїли речі справжніх господарів, а інколи навіть їхні імена. Усе було втрачено. До тих, хто повернувся з депортації, ставилися як до злочинців.