Читати книгу - "Україна-Європа"

й вирвалася до тебе із золотої клітки».

«А як ми вийдемо завтра на світ білий?»

«З піднесеними до неба чолами…»

…Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень – мовчати далі було йому не до снаги.

Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із-за Воскресінецької гори, – на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон.

«А то як? – запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. – Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч…»

«Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно… – хихикнула Аделя. – Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо», – додала поважно.

«То що – жінку собі взяв з-над Чорного потока?» – щораз то дужче згіршувалась панна Ганя.

«Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була… А може, це інший випадок?… Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися…»

«Б-е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі… Але що мали б у такому разі йому обрізати? – спалахнув сміх в очах панни Гані. – На якого біса молодій жінці каліка?»

«Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком… Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися».

«До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла».

«А ви й так не ходите…»

«Нібито ви щонеділі перед престолом б'єте поклони…»

«Я маю Бога в серці, моя дорогенька».

«I я так само», – огризнулася Ганя.

«Але що йому заспівають на службі?» – задумалася пані Аделя.

«А що – з роботи виженуть!»

«Чи його виженуть – ще не знати. Але її родина вже вигнала з дому відступницю від віри. І то не з жидівської халабуди над Чорним потоком, а з вілли «Ядвіга» – з найбагатшої у Місті сім'ї ювеліра Баруха Фойєрштайна!»

«О матко Боска! – перехрестилася Ганя. – Що ж він діятиме без такої поплатної служби?»

«За нього не бійтеся, він уже встиг скласти собі файний капітал. Таж пан радник такий скупердяга, що з самого Пацикова тягнув би цапа за пуцюрину аж на Торговицю…»

«Встиду не маєте… Та й неправда це, сама бачила, як він біля церкви роздавав жебракам ялмужну».

«О, та цей бабодур у такий спосіб від гріхів відкуповується! А втім, коли ходить о стислість, то я від такого мужчини теж би не відмовилася…»

«Вам ще мало?»

«А того ніколи не буває забагато, моя кохана… Але ж ви на тому дуже погано визнаєтеся… Ой Ганю, Ганю, як уже раз таке станеться, то все життя мете співати коломийку: «Там у церкві на престолі догоряє свічка, якби була не давала, була би-м правічка!» Така, як ви».

«А ви мене бадали?» – образилася панна Ганя й замовкла.

«Та йой! – скрикнула раптом пані Аделя. – Ми про пусте базікаємо, а я ще не спитала у вас, що чулисьте з політики».

«Шум був у слухавці, не все могла впіймати. Та нібито сказав маршалок Ридз-Смігли: «Nie damy niemcom ani guzika».

«А про штани він нічого не сказав? Чи вирішив їх теж не віддавати?»

«Ви так штуцерно балакаєте зі мною, пані Аделю… – знову з образою відказала Ганя. – Не на всьому, правда, розуміюся, але ж мусите знати, що я не зовсім глупа – маю штири кляси повшехної школи!»

«А нащо вам більше?»

«Та й вам не набагато додалося від того, що колись складали матуру: вся ваша фільозофія дальше чоловічих штанів не сягає».

«А ви й про них не маєте зеленого поняття!»

І були б сусідки з доброго дива пересварилися, якби пан Корнель не почув, що їхня розмова і його тичиться. Й він сказав до Сальомеї:

«Тій тріскотні не буде кінця – мусимо набратися відваги й вийти до них».

Й Сальомея погодилася.

Вони удвох підійшли до пань, радник чемно кивнув головою, а Сальомея – пишна, в альтембасовій сукні, в модному капелюшку, з косою, перекинутою на груди, – стояла знічена. Та це тривало лише мить. У її несамовитих очах засвітився враз незалежний зверхній полиск, й вона, перемагаючи зніяковіння, спромоглася на поблажливу посмішку й привіталася з панями, немов з давніми знайомими:

«Добридень, ласкаві пані».

Переможені її безсоромною сміливістю панна Ганя і пані Аделя – спіснілі й безборонні – відказали обидві в один голос:

«Дай вам, Боже, щастя…»

Й коли радник із Сальомеєю зникли за поворотом вулиці Скупневича, теж в один голос прошипіли:

«Відьма… Справдешня відьма! А яка безлична…»

…Згадка про пань з Каштанового провулка згасла, й у душі пана Корнеля залишилося відчуття, схоже на жаль за характерним колоритом, якого додавали Торговицькому кварталові ці дві старої дати й не позбавлені гумору пліткарки – то вихоплювалася з базару крихта властивого життя Міста. Та вже не видно їх ранніми ранками посередині вулички, не чутно їх перемовин, й життя кварталу гейби спісніло…

У непроглядну самотину пана радника припливали, немов дитячі паперові човники по ріці, фрагменти згадок: одні будили в ньому тугу чи то радість, а інші пропливали мимо, зникаючи в непам'яті.

Й з'явився на мить перед його очима суворий презес Міського суду пан Маціборський, якого зовсім не цікавило приватне життя судового службовця Корнеля Геродота, популярного адвоката, який іноді безкоштовно захищав скривдженого селянина, котрому хтось там переорав межу або позбавив спадку, – бо що може мене обходити, якої віри ваша дружина, адже українці не бойкотують видавця Якова Оренштайна через те, що він єврей, друкують у нього й купують просвітянські книги, ще й називають патріотом, і я не розумію, чому відвернулися від вас ваші родаки, коли побачили поруч з вами красуню іншої віри… А ще найзатятіші українські патріоти охоче фотографуються в жида Кіблєра й годинами простоюють