Читати книгу - "Україна-Європа"

перед вітриною його салону, намагаючись впізнати знайоме обличчя і своє насамперед.

Та найстрашнішу згадку, від якої спинялося серце, пан Геродот відганяв від себе всіма силами, й тому кожної неділі виходив на місток біля Крупникового млина, щоб на місце чорної згадки прилітала інша, світла – про перше побачення з коханою: ось вибіжить із вілли прекрасна Сальомея, впаде йому в обійми, й вони удвох подадуться у незвісті життя дном моря… Дарма: страшну згадку відтісняла інша й теж гірка, не даючи вселятися в душу Корнеля солодким спогадам: вибігає з вілли зрозпачена Сальомея, яка прийшла забрати з дому свої речі, а тато, мама й сестри виганяють її з прокльонами. Й вони обоє, зганьблені, вертаються на Каштановий провулок – й ніхто їм не співчуває й не задумується над тим, що, крім достатку, віри й звичаїв, повинна існувати в людському світі ще й непоборна сила любові.

Осамотненість невідлучно ходила за паном радником завжди: коли він вранці прямував до суду на роботу, коли проходжувався із Сальомеєю центральною вулицею Міста й коли виголошував адвокатську промову на захист підсудного. Його виминали поглядом, він вітався, знімаючи капелюха, а йому не відповідали, й часто добре знайомі, побачивши їх двох у парі, переходили на другий бік вулиці. А може, це тільки так йому здавалося, може, то вони самі відчужились від поспільства…

Але чому мусило саме так статися? Чей же не з лепрозорію вивів він Сальомею до здорових людей і не з жидівського брудного гета над Чорним потоком привів її у християнський світ, – послала її до нього Божа сила, довго вела їх назустріч одне одному з різних кінців світу, з різних храмів, шкіл, родин, законів та звичаїв і вивела їх на крихкий місток, щоб з нього показати всьому світові, як помножується людська краса, коли дві живі половинки з'єднуються в одне ціле.

…Великого письменника поховали, й люд розходився з цвинтаря. Корнель із Сальомеєю й тепер ішли дном моря, й не було довкруж ні левіафанів, ні медуз, на світі існували лише вони, а довкола ні душі, – і раптом заступила їм дорогу молода, може, тридцятилітня жінка із закладеною в корону косою, в її очах світилися доброта й співчутливість – принаймні обом так здалося – й промовила:

«Хвалю вас за вибір, пане меценасе, кращої жінки у світі немає, на вашому місці я вчинила б так само…»

Й тоді прояснилося затінене вдаваною зверхністю обличчя Сальомеї, її семітська врода заяскравіла, втіха додала їй ще більше краси, й чужа жінка із закладеною в корону косою додала:

«Називаюся Дарія Макогон, працюю в газеті «Жіноча доля» і вправляюся у красному письменстві… А якщо колись ми з вами ще зустрінемося, то запрошу вас на льоди до «Romy». Й подарую своїх «Метеликів на шпильках». То оповідь про таких гарних, як ви, молодих людей…»

«О-о, та я ж читав! – вигукнув здивований пан радник. – Але ж написала її Ірина Вільде…»

«А то я і є… Виходить, що ми з вами давно знайомі!» – усміхнулася пані Дарія, повернулася й пішла, загубившись серед людей.

Й здалося Корнелеві й Сальомеї, що хтось добрий і сильний подав їм обом руку й вивів їх з холодної темряви морських вод на берег, де людно…

© Р. Іваничук, 2013

Костянтин Когтянц

Облога Белзу

(уривок з роману)

Від автора

У 1352 році сталася подія, яка в будь-якій іншій країні була б занесена у шкільні підручники – об'єднане польсько-угорське військо, підсилене загонами з Франції та Італії, зазнало нищівної поразки під Белзом. Король Угорщини Людовик (Лайош) був поранений ударом палиці та збитий з коня.

Тільки не спішить виносити сентенцію – мовляв, на війні буває. Справа в тому, що гарнізон Белзу нараховував п'ятсот чоловік, з яких більшість були ополченцями – міщанами та селянами з навколишніх сіл.

Чисельність ворожого війська невідома, але його очолювали обидва монархи – угорський та польський, а за тодішніх умов король не вирушав у похід з маленьким військом, це вважалося втратою престижу та й просто небезпечною справою. Згідно хроніки Маттео Фальконі загальна чисельність угорських військ в Україні перевищувала сорок тисяч, хоча під Белзом були не всі і навіть не більшість. Проте про одну-дві тисячі не може бути й мови. З маленькими загонами посилали людей нижчого рангу. Отже, монархів супроводжували по кілька тисяч професійних воїнів та не менше слуг, які теж брали участь у боях. Барони з Неаполю, Калабрії та Франції також не могли прибути без численних дружин – хоча б тому, що без дружин їх не стали б і запрошувати. До речі, відступаючій угорській армії загрожувало військо, яке складалося з семи тисяч татар тадвох тисяч русичів, проте воно не наважилося дати бій, тобто угорців, навіть після поразки, було не менше. Одних угорців, без поляків.

І при співвідношенні сил щонайменше 30:1 інтервенти не лише не змогли взяти місто, але й були поскубані у відкритому бою (бо тільки так Людовик міг бути збитий з коня) та відступили у повному безпорядку.

Ця перемога зіграла вирішальну роль у тому, що Польща з Угорщиною так і не змогли захопити усю колишню Галицько-Волинську державу, а тим Ті землям, які все ж завоювали, мусили на тривалий час надати автономію.

Обидві ці обставини зіграли величезну роль в тому, що український народ не щез з лиця землі.