Читати книгу - "Напівзагублений"

class="p1">— Натане! Що за приємна несподіванка.

— Он як?

Соул посміхається.

— Ну, звичайно, лежати тут на підлозі не надто приємно, але я справді чекав зустрічі з тобою, — він трохи підіймає голову й тіло, а тоді каже: — Натане, ти тут сам? Я не чую пострілів. Не чую криків. Хіба це атака?

— Де Джессіка?

— Твоя сестра? Точніше, зведена сестра. Їй не подобається, коли її називають твоєю сестрою.

— То де вона?

— Я, чесно кажучи, не певний.

— Вона в цій будівлі?

— Вона то тут, то там…

Я знову вдаряю його ногою.

— Тоді побалакаймо про інше. Де Анналіза?

Соул дивиться на мене й посміхається, потім ще трохи піднімається над підлогою, спираючись на лікоть. Дивиться на вартових, а тоді знову на мене.

— Бачу, в тебе більше, ніж один Дар. Ти можеш ставати невидимим. І стріляти блискавками. Дари, які ти дістав від батька. Ти з’їв його серце. Мабуть, було нелегко. Анналіза розповідала мені, що сталося.

— Де вона?

— Ти прийшов сюди, щоб урятувати її чи вбити?

— Не твоє діло. Де вона?

— У безпечному місці. Та якщо я тобі про нього розповім, воно вже не буде таким безпечним, правда ж? — Соул ще трохи пересувається, спираючись тепер не на лікті, а на долоні.

Я ставлю йому на груди свій чобіт і притискаю назад до підлоги.

— Якщо ти не збираєшся відповідати на мої запитання, то не бачу сенсу залишати тебе живим.

— А якщо я скажу, то що ти зробиш?

— Поговорю з нею.

— Я мав на увазі, що ти зробиш зі мною?

— Я ще подумаю, — хоча це не так. Я усвідомлюю, що взагалі перестаю думати. Ці пахощі в кімнаті про щось мені нагадують. Можливо, це запах лісу, чи навіть дещо більше. А тоді я пригадую: це запах Анналізи, коли ми були разом, аромат її светра, і я бачу, як ми сидимо з нею на кручі, і вона ловить листочок, а я намагаюся втримати її, щоб вона не надто перехилялася через край.

Я відступаю на крок від Соула, дивлячись на його стіл і чашу з блакитною рідиною, що там стоїть.

— Що це таке? — запитую я й підходжу трохи ближче до чаші.

Соул не відповідає, і я відчуваю, що від блакитної рідини здіймаються якісь випари, що заважають мені зосередитися, але ж і на Соула вони тоді мусять впливати подібним чином.

— Як воно діє? — запитую я та розглядаюся в кімнаті, шукаючи, чим накрити чашу.

— А, це моє нове зілля. Вельми специфічне, і для його виготовлення знадобилося чимало часу — містер Волленд завжди все робить неквапливо, але, щиро кажучи, і не варто поспішати, якщо хочеш досягти досконалості. Воно доволі гарне на вигляд, чи не так? — і я бачу, що Соул уже сидить, хоча й досі не спроможний завдати мені ніякої шкоди. — І називається воно блакиттю, зрозуміло чому.

— І що ж воно робить?

— Різні речі. Може… змінити твій настрій, навіяти спогади і таке інше.

— Як?

— Як? Ну а як діє будь-яке зілля? Хоча мені здається, ти хочеш запитати, як саме воно впливає на тебе зараз?

Хіба? Воно зараз якось на мене впливає? Я пригадую, що шукав, чим би накрити чашу. Обходжу кімнату та беру з полички велику тонку книжку, а тоді підходжу до чаші. Блакитна рідина здається живою, вона вирує і вабить. Я струшую головою та відвертаюся. Знову обходжу кімнату. Мушу щось зробити, але не певний, що саме. Зупиняюся біля дверей і прислухаюся, але нічого не чую. Маю в руці книжку, але не знаю, нащо вона мені.

Соул каже:

— Ти ж пам’ятаєш, що я хотів дати тобі на твоє сімнадцятиріччя три дари?

— Так, — але я ніколи не міг зрозуміти чому.

— Я дуже хотів це зробити. Я бачив у тобі, Натане, величезний потенціал, і досі його бачу. Ти — син могутнього Чорного мага, але ти водночас і син могутньої Білої відьми. Знаю, багато хто на це не зважає і бачить тільки Чорну твою половину, але я бачу обидві, бачу твою добру Білу половину, яка здатна панувати над Чорною. І повинна панувати. Якби Біле відьомство стало важливою і сильною частиною твого життя, можливо, твоя душа також стала би значно Білішою.

— Три дари мені дав батько. І від цього я не став Чорнішим, ніж був.

— Не став? А чи ти, Натане, кажеш цілком чесно? Ти впевнений, що це тебе не змінило?

І хоч я чудово усвідомлюю, наскільки каверзне це запитання і що мені краще було взагалі не починати цієї розмови, якась частина мого мозку відчуває, що я мушу відповісти.

— Можливо, й так.

— Можливо, й так. Однак я бачу, що в тобі й досі є чимало від Білого мага. Навіть зараз ти борешся сам із собою. Твій батько вбив би мене відразу, не задумуючись. Але ти не вбив. Попри весь його вплив, твоє Біле єство потужне та чинить опір. Приємно це бачити, Натане. Ти добра людина, принаймні можеш нею стати. Натане, ти ж хочеш бути добрим, правда?

— Я сам не знаю, чого хочу, — і я не розумію, чому так кажу. Я запитую: — Ця блакить… вона в повітрі?

— Ну звичайно. І, думаю, вона діє вже досить сильно; хоча я, звісно, від неї захищений. А якщо точніше, я контролюю її та тих, хто її вдихає. Ось поглянь, як вона вирує та випаровується. Підходь ближче, Натане, подивися.

І я знаю, що цього не треба робити, але підходжу до стола й дивлюся, як вирує зілля.

— Ти справді добра людина, Натане. І ти можеш стати видатним чаклуном. Я завжди знав, що ти наділений могутньою силою. І що ти можеш нам допомогти. А я хочу допомогти тобі. Альянсу наплювати на тебе, Натане, але мені — ні. Я дуже хочу, щоб ти сповна реалізував свій потенціал. І ти зможеш його реалізувати, працюючи на мене.

— Я не хочу працювати на тебе.

— Згодом ти почнеш думати, як я. Ти вже так думаєш, Натане. І ти вже бачиш, як це легко. І відчуваєш, як це добре.

І справді. Мені стає так добре.

Початок кінця

Я почуваюся розслабленим. Я надто довго був напруженим — мабуть, усе своє життя. Так добре відчувати, як зникає це напруження. Я кручу головою та опускаю плечі. Соул стежить за мною. Я знаю, що не повинен йому довіряти, не можу йому довіряти, але я можу розслабитися; зрештою, я ж нездоланний. Він не здатен завдати мені