Читати книгу - "Процес"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 108
Перейти на сторінку:
східці й приглядався до К. Потім злегка кивнув головою, К. перехрестився і вклонився, хоч мав би зробити це набагато раніше. Священик шарпнувсь і швидкими, короткими кроками став підніматись на кафедру. Невже справді виголосять казань? Може, церковний служка таки не зовсім відбився глузду і хотів, щоб К. підійшов до проповідника? Адже в безлюдній церкві то була справді потрібна річ. А втім, десь перед образом Богородиці стояла ще й стара жінка, вона теж би мала підійти. І якщо має початися казань, чому не грає орган? Він мовчить, он лише мляво полискує в пітьмі своїми величезними трубами.

К. подумав, чи не слід йому якнайшвидше вийти з собору, якщо він не вийде тепер, нема жодної надії, що йому пощастить вийти під час казані, тоді він буде змушений залишитись, хоч скільки вона триватиме, він і так змарнував забагато робочого часу, чекаючи на італійця, чого, зрештою, вже не зобов’язаний робити, і К. подивився на годинник: була вже одинадцята. Але невже справді читатимуть казань? Невже сам К. заступить усю церковну громаду? А що, як він лиш іноземець, який хоче оглянути церкву? Власне, він і справді хотів її оглянути. Проте безглуздо думати, ніби сьогодні таки читатимуть казань – тепер, об одинадцятій годині, у робочий день, за такої негоди. Священик – а то безперечно він, – молодик із гладеньким понурим обличчям, береться східцями вгору вочевидь на те, щоб погасити лампу, яку хтось помилково запалив.

Та насправді сталось не таке, священик кілька разів підправив ґніт і ще трохи писав щось, потім неквапом обернувся до балюстради, узявшись руками спереду за кам’яний виступ. Так він простояв якийсь час і, не ворушачи головою, обдивлявся навколо. К. тим часом далеченько відступив назад, зіпершись ліктями на першу церковну лаву. Непевними очима він дивився, навіть сам не усвідомлюючи цього, туди, де, згорбившись, мирно спочивав церковний служка, неначе після виконаного завдання. Яка тиша тепер у соборі! Але К. мусить її порушити, він не має наміру залишатися тут; якщо обов’язок священика полягає в тому, щоб певної години, незважаючи на обставини, прочитати казань, то нехай собі читає, це йому вдасться й без К., бо й присутність К. однаково не надасть сили словам казані. К. поволі рушив з місця, обмацав носаком черевика лаву, вийшов у широкий прохід і без жодних перешкод пішов далі, проте на кам’яній підлозі виразно чулись якнайтихіші кроки, а склепіння тихо, але неперервно повторювали їх мінливою багатозвучною луною. К. відчував певну безпорадність, ідучи самотою поміж порожніх лав, де його, мабуть, бачив священик, крім того, йому здавалося, ніби собор такий величезний, що ще трохи – і людина в ньому збожеволіє. Підійшовши до місця, де він сидів, К. нашвидку, не зупиняючись, намацав альбом і забрав його. Він уже майже проминув лави і підійшов до незайнятого простору між ними та виходом, аж тут уперше до нього долинув голос проповідника. Могутній, добре поставлений голос. Як він пронизує собор, що готовий слухати його! Але проповідник заговорив не до громади вірних, а безпосередньо – тут навіть сумнівів не було – до К.:

– Йозефе K.! – гукнув голос.

К. зупинився і втупився очима в підлогу перед собою. Він поки що вільний, ще може піти далі і вийти крізь троє невеличких темних дерев’яних дверей неподалік від нього. Це просто означатиме, що він не розчув того вигуку або розчув, та вирішив не звертати уваги. А якщо він обернеться, тоді його затримають, тоді він признається, що добре зрозумів той вигук, що тут справді зверталися до нього і що він ладен скоритися. Якби священик гукнув іще раз, К. напевне, пішов би далі, та оскільки, поки К. мов прикипів до підлоги, всюди панувала тиша, він таки повернув трохи голову, йому кортіло подивитися, що тепер робить священик. Той, як і перше, спокійно стояв на кафедрі, проте можна було виразно побачити, що він киває К. головою. Якщо К. тепер не обернеться повністю, це буде лише звичайнісінька дитяча гра в піжмурки. Він справді обернувся, і священик, киваючи пальцем, став підкликати його ближче. Оскільки тепер уже все могло відбуватися відкрито, К. – з цікавості і щоб швидше залагодити справу – швидким сягнистим кроком підбіг до кафедри. Біля першої лави він зупинився, проте священикові відстань видалась завеликою, він випростав руку і, опустивши вниз вказівного пальця, показав на місце біля самої кафедри. К. став на те місце, але там йому доводилось високо задирати голову, аби ще бачити священика.

– Ти Йозеф К., – ствердив священик і невідомо навіщо підняв одну руку з балюстради.

– Так, – відповів К., замислившись над тим, як часто давніше називали його ім’я, що з певного часу стало немов тягарем для нього, його ім’я знають тепер навіть люди, котрих він бачить уперше, – а як воно добре, коли ти спершу представишся, а вже потім тебе називають на ім’я!

– Ти звинувачений, – незвичайно тихо проказав священик.

– Атож, – підтвердив К., – мені казали про це.

– Тоді ти той, кого я шукаю, – провадив далі священик. – Я тюремний капелан.

– Он воно що, – зітхнув К.

– Я погукав тебе сюди, щоб поговорити з тобою.

– Я цього не знав, – здивувався К. – Я прийшов сюди показати собор одному італійцеві.

– Облиш марноту, – звелів священик. – Що в тебе у руці? Молитовник?

– Ні, – відповів К., – альбом міських пам’яток.

– Випусти його з рук, – наказав священик. К. так віджбурнув альбома, що він розкрився і проїхав трохи підлогою на розгорнутих сторінках.

– Ти знаєш, що твій процес обертається кепським боком? – запитав священик.

– Мені теж так здається, – кивнув К. – Я докладав усіх зусиль, але без успіху. А втім я навіть іще не написав вступної заяви.

– Як ти собі уявляєш кінець? – запитував далі священик.

– Давніше я гадав, що все скінчиться добром, а тепер інколи й сам сумніваюсь у цьому. Я не знаю, як він закінчиться. А ти знаєш?

– Ні, – відказав священик, – але боюся, що скінчиться погано. Тебе визнали винним. Твій процес, певне, навіть не вийде за межі нижніх щаблів правосуддя. Принаймні цієї миті твою провину вважають за доведену.

– Таж я невинний, – захищався К., – тут якась помилка. Як узагалі людина може бути винною? Адже всі ми люди, такі самі, як решта.

– Правильно, – поправив священик, – але винні завжди таке кажуть.

– І ти теж ставишся до мене упереджено? – запитав К.

– Ні, я не упереджений, – відповів священик.

– Я вдячний тобі, – мовив К., – бо всі інші, хто пов’язаний із процесом, ставляться до мене упереджено. Вони впливають навіть на тих, хто

1 ... 63 64 65 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Процес"