Читати книгу - "Соловей"

пілоти не могли знову вилітати на завдання, адже знали, як працює мережа, тож вони готували колег до найгіршого, учили тікати, розповідали, як знайти допомогу, а також забезпечували їх французькою валютою, компасами й фотографіями для фальшивих документів.

Ізабель потягувала бренді. Досвід навчив її бути обережною з алкоголем після походу. Зазвичай вона була дуже зневодненою, особливо в літню спеку.

Єн підсунув до неї конверт. Вона взяла його, перелічила банкноти всередині й поклала гроші в кишеню плаща.

— За останні вісім місяців ти привела нам вісімдесят сім льотчиків, Ізабель, — сказав він. Лише в цій кімнаті, коли вони були сам на сам, він використовував її справжнє ім’я. В офіційному спілкуванні з МІ9 її звали Соловей. Для інших працівників консульства й деінде в Британії вона була Жульєтт Жервез. — Думаю, варто пригальмувати.

— Пригальмувати?

— Німці шукають Солов’я, Ізабель.

— Це не новина, Єне.

— Вони намагаються розгадати твій маршрут. Нацисти прикидаються збитими льотчиками. Якщо ти підбереш одного з них…

— Ми обережні, Єне. Ти ж знаєш. Я особисто допитую кожного. Наша мережа в Парижі працює неперервно.

— Вони шукають Солов’я. Якщо тебе знайдуть…

— Не знайдуть, — вона встала.

Він теж підвівся:

— Будь обережною, Ізабель.

— Я завжди обережна.

Він обійшов навколо столу, узяв її під руку і вивів із будівлі.

Ізабель дозволила собі трохи насолодитися красою Сан-Себастьяна, пройтися стежкою над прірвою, де нуртували хвилі. Приємно було бачити будинки без свастики. Утім, такі миті повернення до звичайного життя були надто великою розкішшю для неї. Вона відправила кур’єром послання Полю:

Любий дядечку,

сподіваюся, з вами все гаразд.

Я на нашому улюбленому місці біля моря.

Наші друзі доїхали без проблем.

Завтра о третій я відвідаю бабусю в Парижі.

З любов’ю,

Жульєтт

Вона повернулася в Париж обхідним шляхом, зупиняючись у кожній конспіративній квартирі — в Карріву, Брантомі, По та Пуатьє — і роздаючи гроші помічникам. Харчування й одяг для пілотів, які чекали у схованках, діставати було дуже непросто, а оскільки кожен чоловік, жінка чи дитина (хоч переважно жінки), які допомагали працювати їхньому рятівному маршруту, ризикували життям, їхня робота мала бути належним чином оплачена.

Ходячи вулицями Карріву (закутавшись у плащ і накинувши на себе капюшон), Ізабель завжди згадувала про сестру. Вона почала сумувати за В’янн і Софі. Спогади про те, як вони грали в карти чи шашки біля каміна, як В’янн навчала її плести (принаймні намагалася) та про сміх Софі, зігрівали їй душу. Іноді вона міркувала про те, що В’янн дала їй справжній дім.

Утім, було пізно про це думати. Ізабель не хотіла наражати В’янн на небезпеку своєю появою в Le Jardin. Звісно ж, Бек спитає, що вона так довго робила в Парижі. Може, навіть перевірить її слова.

Вийшовши з потяга в Парижі, вона опинилася в натовпі людей у темному одязі з бляклими очима, які наче зійшли з картин Едварда Манча. Коли вона проходила повз Будинок інвалідів, на вулиці опустився невеликий туман, знебарвлюючи дерева навколо. Більшість кав’ярень були зачинені. Столи й стільці були неохайно скинуті в купи під подертими навісами. Через дорогу розташовувалася квартира, яку вона називала домом останні кілька місяців. Темне вбоге горище над покинутим магазином ковбасних виробів. Стіни досі пахли свининою і спеціями.

Вона почула, як хтось вигукнув: «Ані руш!» Пронизливі свистки, крики людей. Кілька солдатів Вермахту в супроводі французьких полісменів оточили купку людей, які одразу впали на коліна й підняли руки вгору. Вона побачила жовті зірки в них на грудях.

Ізабель проковтнула клубок у горлі.

Поруч вигулькнула Анук, узявши Ізабель під руку.

— Привіт, — сказала вона голосом, від якого Ізабель одразу прийшла до тями й згадала, що за ними стежать. Принаймні Анук цього остерігалася.

— Ти наче персонаж американських коміксів, який уміє отак з’являтися і зникати. Тінь, здається.

Анук усміхнулася.

— Як твої останні канікули в горах?

— Нічого особливого.

Анук нахилилася до неї:

— Ми чули, тут щось планується. Німці наймають жінок для канцелярської роботи в недільну ніч. Подвійна оплата. Усе дуже таємно.

Ізабель дістала з кишені конверт із грішми й передала Анук, яка кинула його у свою сумочку.

— Кажеш, нічна робота? Канцелярська?

— Поль вибив тобі місце, — сказала Анук. — Починаєш о дев’ятій. Коли закінчиш, іди до батькової квартири. Він чекатиме на тебе.

— Гаразд.

— Це може бути небезпечно.

Ізабель знизала плечима:

— А що тепер безпечно?

Того вечора Ізабель ішла містом до відділку поліції. Асфальт під її ногами гудів від звуку машин, що проїздили неподалік. Багато машин.

— Гей, ти!

Ізабель спинилася і всміхнулась.

Німець підійшов до неї з гвинтівкою напоготові. Він поглядом шукав жовту зірку в неї на грудях.

— Я сьогодні працюю, — сказала дівчина, указуючи на будівлю поліцейського відділку поруч. Хоч вікна й були завішені, там точно було повно людей. Скрізь сновигали солдати Вермахту і французькі жандарми, що було незвично для такої пізньої години. У дворі вервечкою стояли автобуси. Водії скупчилися поряд, палячи й розмовляючи між собою.

Полісмен схилив голову набік:

— Іди собі.

Ізабель закуталась у комір свого тьмяно-коричневого плаща. Хоч надворі й було тепло, вона не хотіла привертати до себе уваги. Для цього найкраще було вдягатися в усе коричневе. Вона покрила своє біляве волосся чорним шарфом, зав’язавши його на кшталт тюрбана з великим вузлом спереду. На ній узагалі не було макіяжу, вона навіть не нафарбувала губи.

Проходячи повз натовп чоловіків у формі французьких полісменів, дівчина опустила голову. Лише зайшовши всередину, вона зупинилася.

Ізабель опинилась у просторій залі зі сходами з обох боків та дверима через кожні кілька метрів. Але сьогодні це місце було схоже на майстерню. Сотні жінок сиділи за щільно зіставленими столами. Телефони неперервно дзвонили, а поліцейські бігали туди-сюди.

— Ви тут, щоб допомагати із сортуванням? — спитав стомлений жандарм за столом біля найближчих дверей.

— Так.

— Я знайду вам місце. Ходімо зі мною, — він почав водити її кімнатою.

Столи стояли так близько, що Ізабель довелося боком проходити до того, на який він указав. Коли вона всілася, то мало не торкалася ліктями жінок поруч із нею. На столі стояло повно коробок.

Вона відкрила одну і побачила стос карток. Витягнувши першу-ліпшу, вона почала читати.

СТЕРНГОЛЬЦ, ІСААК

Раст-авеню, 12

4-й муніципальний підрозділ

швець (виробник сабо)

Далі була інформація про його дружину та дітей.

— Ви маєте відбирати євреїв, народжених за кордоном, — сказав жандарм, якого вона й не помітила.

— Що, пробачте? — спитала вона,