Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

class="p1">Коли перший список перевищив другий уперше, я звернулась по пораду на форуми.

— Ха! — написав Ричі. — Ласкаво просимо в наш світ, Бджілко.

Із дальших розмов я дізналася, що пиятика в інвалідному візку має свої ризики: проблеми з катетером, падіння з бордюрів і навіть доставляння іншими п’яничками до чужого будинку. Я дізналася, що немає жодного місця, де квадриплегікам більш-менш допомагають, разом з тим Париж виокремили як найнедружелюбніше до людей у візках місце на Землі. Це мене розчарувало, бо якась маленька оптимістична частина мене все ще сподівалася, що ми туди поїдемо.

Я почала складати новий список — того, чого не можна робити з квадриплегіком.

1. Їхати в метро (більшість станцій метро не мала ліфтів), що унеможливлювало вилазки до значної половини місць Лондона, якщо не замовляти таксі.

2. Плавати без допомоги або якщо температура води не досить тепла, щоб зупинити мимовільне тремтіння, що виникає через декілька хвилин після занурення. Навіть від роздягалень для інвалідів було не багато пожитку без підйомника для басейну. Та Вілл і не сів би в такий підйомник.

3. Піти в кіно, якщо не гарантовано місце попереду або якщо у Вілла були слабкі судоми того дня. Я провела принаймні двадцять хвилин фільму «Вікно у двір», рачкуючи й підбираючи попкорн, який Вілл порозсипав, раптово смикнувши коліном.

4. Йти на пляж, якщо на візку немає товстих коліс. У Вілла не було.

5. Літати авіатранспортом, де місця для інвалідів уже зайняті.

6. Ходити по крамницях, якщо там немає пандусів, передбачених законом. У багатьох крамницях, посилаючись на їхній статус пам’ятки архітектури, казали, що не можуть встановити пандус. У деяких і справді не могли.

7. Ходити туди, де занадто жарко або занадто холодно (проблема з температурою).

8. Спонтанно кудись піти (потрібно спакувати сумки й ще раз перевірити маршрути на доступність).

9. Піти поїсти, якщо почуваєтеся ніяково, коли вас годують, або, залежно від ситуації з катетером, якщо туалет ресторану вниз по сходах.

10. Вирушати в довгу подорож поїздом (виснажливо й надто складно підняти на поїзд важкий моторизований візок без сторонньої допомоги).

11. Стригтись, якщо перед цим ішов дощ (волосся налипало на колеса Віллового візка; дивно, але нас обох від цього нудило).

12. Навідати друзів, якщо в їхніх будинках немає пандусів. Більшість будинків має сходи. У більшості будинків немає пандусів. Наш був рідкісним винятком. Вілл сказав, що в будь-якому разі він нікого не хоче бачити.

13. Спускатися схилом із замку в сильний дощ (гальма не завжди безпечні, а візок занадто важкий, щоб я його втримала).

14. Іти кудись, де можна зустріти п’яниць. Вілл був для них наче магніт. Вони присідали, дихали випарами алкоголю й дивилися на нього великими співчутливими очима. Іноді вони навіть намагалися везти його кудись.

15. Іти туди, де може бути натовп. Це означало, що влітку, коли навколо замку водили екскурсії, від половини місць, куди ми могли б піти, — ярмарків, відкритого театру, концертів — треба було відмовлятися.

Коли, шукаючись ідей, я запитала квадриплегіків онлайн, що б вони бажали зробити над усе в світі, мені майже завжди відповідали «зайнятися сексом». Щодо цього мені розповіли про досить багато непотрібних деталей.

З усім тим, по суті, складання такого списку мені не надто помогло. Лишалося вісім тижнів, а в мене закінчились ідеї.

Через кілька днів після нашої дискусії під шнурком для білизни я повернулася додому й зустріла в передпокої тата. Це було незвично саме по собі (останні кілька тижнів він, здавалося, день при дні лежав на дивані, нібито щоб підтримати компанію дідусеві), але він був зодягнутий у випрасувану сорочку, поголився, і коридор виповнював аромат «Олд Спайс». Я певна, що та пляшка лосьйону в нього ще з 1974 року.

— От і ти.

Я зачинила за собою двері.

— От і я.

Я почувалася втомленою та роздратованою. Усю дорогу додому я розмовляла в автобусі по мобільному телефону з працівником туристичної агенції про місця, куди можна поїхати Віллові, але ми обоє зайшли в глухий кут. Я хотіла відвезти його подалі від дому, але в радіусі п’яти миль від замку не було жодного місця, де б він насправді хотів побувати.

— Ти не проти сьогодні повечеряти на самоті?

— Та ні. Потім я можу приєднатися до Патрика в пабі. А чому питаєш? — Я повісила пальто на вільний кілочок.

Без усього Трининого й Томасового верхнього одягу вішалка стала майже пустою.

— Я запросив твою маму в ресторан.

Я швидко порахувала в голові.

— Я пропустила її день народження?

— Ні-ні. Ми святкуємо, — він знизив голос, наче це була якась таємниця. — Я дістав роботу.

— Не може бути! — Тепер я це побачила: усе його тіло світилося. Він став стрункішим, його обличчя розпливлося в усмішці. Він здавався набагато молодшим.

— Тату, це фантастично.

— Я знаю. Твоя мати на сьомому небі з радощів. Тяжко їй дійшлося останні кілька місяців через Тринин від’їзд, дідуся та все інше. Тому сьогодні ввечері я хочу запросити її кудись, трохи пригостити.

— А що за робота?

— Начальник служби техобслуговування. У самому замку.

Я закліпала.

— Але це…

— Містер Трейнор. Правильно. Він зателефонував мені, бо шукав людину. Твій знайомий, Вілл, сказав йому, що я вільний. Сьогодні пополудні зустрічався з ним і показав йому, що вмію. Тепер у мене випробувальний термін. Починаю в суботу.

— Ти працюватимеш на Віллового тата?

— Ну, він сказав, що має бути місячний випробувальний термін, щоб дотриматися встановлених процедур, а проте він не знає якихось причин, чому я не дістану ту роботу.

— Це… це чудово, — промовила я. Ця новина вивела мене з рівноваги. — Я навіть не знала, що в замку є вакансія.

— Я також. І це чудово. Цей чоловік, Лу, розуміється на якості. Я балакав із ним про зелений дуб, і він показав мені деякі роботи, що виконав попередній працівник. Ти не повіриш — просто жах. Він сказав, що приємно вражений моєю роботою.

Тато був набагато жвавіший, ніж останні декілька місяців.

Поруч з’явилася мама. Вона підмалювала губи й була на шпильках.

— І фургон. Йому дають фургон. І платять добре, Лу. Навіть трохи більше, ніж тато одержував на меблевій фабриці.

Мама дивилася на нього, як на всепереможного героя. Повернувшись до мене, вона поглядом дала на розум, що я повинна зробити те саме. Обличчя моєї мами могло відображати мільйон повідомлень, і зараз воно говорило мені, що тато має насолодитися цим моментом.

— Це чудово, тату. Справді! — Я підійшла й міцно його обійняла.

— Ну, це Віллові потрібно дякувати. Добрий хлопчина. Я до біса вдячний,