Читати книгу - "Смарагд"

злякано запитала, дивлячись на його схудле обличчя: — Ти ж хоч не постуєш?

— Ні, нехай уже коли видужаю. Думаю, Господь простить мені цей гріх. Як там? — не знав, про кого ще розпитувати. — Як у тебе в школі?

— Добре. І двієчників я не маю, — глянула на нього докірливо, — один лише ти. І ніяк не хочеш виправлятися.

Варфоломій посміхнувся на її слова, але посміхнувся так, як посміхаються від радості, що із сумом обнялася. Йому стало дивно, бо серце, що так стрепенулося спочатку, тепер заспокоїлося й билося рівно, мовби його зовсім не турбувала присутність Мирослави. Хотів запитати про церкву, та боявся почути щось болюче — скільки не переконував себе, що піде в монастир, село зринало перед очима й печально дивилося йому в душу темними вікнами покинутих осель.

Мирослава немов почула Варфоломієві думки:

— У селі говорять, що ти збираєшся у монастир… — повикладала з торбинки гостинці й тепер не знала, що робити далі. А піти отак, скоро не вистачало сили.

— А не кажуть, що в тюрму? — тихо засміявся. Закортіло доторкнутися хоча б до її мізинчика. Він аж піднявся з подушки, а потім упав безсило і сховав руки під ковдрою.

Мирослава побачила той рух, підійшла, поправила ковдру, наче малій дитині. І ледь втрималася, щоб не взяти його обличчя у свої долоні. Швидко відійшла й запитала:

— А хіба є різниця? Пробач. Я тільки хотіла… Мені боляче думати, що ти через мене… Якщо хочеш, я поїду з села. І ніколи більше не обізвуся.

— Куди поїдеш? — не зрозумів Варфоломій, і серце защеміло, ніби й не було того хвилинного спокою.

— Мені є куди їхати, — взялася руками за спинку стільця, наче думала — сідати чи ні. — Мої батьки самі живуть — їм уже потрібна допомога.

— А чого ти не хочеш розказати, як і де жила, поки не приїхала сюди? — Він запитував її про це не раз, але Мирослава не хотіла говорити. І зараз замовкла, втупилася у вікно.

— Як жила? — промовила наче сама до себе. — Не знаю, чи жила. Багато років існувала. Мій чоловік, Даню, був серед отих молоденьких солдатиків, яких першими кинули в чорнобильське пекло й зовсім без нічого, без ніякого захисту. Він помер через два роки після нашого весілля, коли я носила в собі його дитину. Та й мій хлопчик народився мертвим. Питаєш, як жила? Хочеш, я скажу тобі, що не знаю, як жила? Існувала, і все. А в це село приїхала не тому, що ти тут, — я й не знала. У глухомань ніхто не хотів забиватися, а мені було однаково. — Вона замовкла. Варфоломій із тривогою дивився на її обличчя, яке було неприродно спокійним. — Ти не бійся, — жінка ніби знову вгадала його думки, — уже багато часу минуло. Думала, що цей світ байдужий мені, аж ні… Тебе зустріла, і все змінилося. Наче в серці хто повернув чарівним ключиком. Тільки ж не треба було нічого відмикати, бо ми з тобою — наче в різних світах. — Вона посміхнулася, але що то за посмішка: здавалося — мить, і сльози знову потечуть із очей.

Варфоломій шукав слова, які б можна було сказати, і не знаходив, а ті звичні, що спадали на думку, Мирослава не сприймала, і тепер зрозумів чому. Зрозумів, що завинив перед цією жінкою. Ні, тією дівчиною, що колись пригорнулася до нього. Хіба? А оця змучена і зневірена доросла Мирослава не горнулася до його серця? А він відштовхував, відгрібався, боячись Бога і людей — за себе боячись. Тільки за неї не боявся, бо що знав, що бачив і куди дивився? Жінку бачив, жінку знав — те, що хотів бачити й знати.

Пересилюючи слабкість, таки підвівся й сів на ліжку. Несміливо, ніби по милостиню, простягнув руку і взяв зі стільця Мирославину, припав спраглими губами.

— Прости, — шепотів, боячись підвести очі. — Прости мені — я не вартий жодної твоєї сльозинки. Не вартий бачити тебе й знати. Я…

Мирослава не дала договорити, нахилилася, обняла й обережно пригорнула до себе його опущені плечі.

У цей час відчинилися двері й зайшов Агапіт. Тінь здивування промайнула на його обличчі. Мирослава те побачила, відхилилася.

— Видужуй, — промовила винувато. — А я вже піду.

Та Варфоломій не відпускав її руки, мовби й не було в палаті старого ченця.

— Пообіцяй… Ні, не обіцяй нічого. — Він і тепер не знав, що казати, а відпустити її була несила. Знайшовся і перевів на жарт: — Привези мені ще молока від Ластуні, бо охляв тут на казенних харчах.

— Вона? — кивнув Агапіт на двері, що зачинилися за Мирославою.

— Хіба не бачиш? — Варфоломієві зовсім не хотілося розмовляти, він ліг і заплющив очі.

— Що — не радий мені? Розумію, але ж я не знав, що в тебе гостя. — Агапіт сів на стілець і стомлено прихилився до спинки.

— А я думав, ти вже в Києві, — озвався Варфоломій, не розплющуючи очей. — І підрясник на тобі, наче у млині працював.

Чернець мовби не чув.

— Лікар сказав, що завтра тобі можна буде спробувати встати. Я не втримаю, але, думаю, зайвим не буду — ще одну ніч переночую. А ти сьогодні їв що? — запитав, дивлячись на Мирославині гостинці.

- Їв, бери й ти поїж, он же бачиш, скільки всього, — кивнув Варфоломій на тумбочку.

Агапіт не відмовився, але розчаровано тримав у руках банку зі сметаною, інші продукти.

— Так воно ж усе скоромне, — промовив із жалем, потім посміхнувся: — Тобі згодиться, а я лікарняного поїм — там точно пісне буде.

Того дня прийшов іще один відвідувач — знайомий уже міліціонер із лейтенантськими погонами. Сидів на стільці й дивився на розбите обличчя і забинтовану голову Варфоломія. Видно було, що уже познайомився з його історією хвороби, бо запитав лише, чи не знає батюшка, хто на нього напав і що від нього хотіли.

Та Варфоломій дивився на слідчого і не відповідав, ніби не розумів запитань.

— Ви нічого не пам’ятаєте чи не бажаєте допомогти слідству? — Лейтенант дістав із папки аркуш паперу, щось позначив ручкою й нетерпляче глянув на ченця.

— Ви не ображайтеся, та я не хочу, щоб через мене хтось гнив у тюрмі. Дарма що зі мною так. Господь страшніші муки витерпів і простив людям, а я, нікчемне створіння, буду домагатися кари? Не шукайте через мене зайвої роботи. Ці люди вже самі себе покарали, що піддалися підступній волі інших, — нарешті здобувся на мову батюшка.

— А може, це ті, що церкву обікрали? — не стримав обурення