Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

допомогти проти цих невпинних навал якийсь там старий, добрий бром? Старий екіпаж Флінта тепер навіть свою славетну пісню співав би зовсім по-іншому:

Йо-хо-хо, і пляшка брому!

Я не міг більше дивитися в очі цим людям і благав у Лигоновського пощади.

І ось ми їхали назад, поступово в'їжджаючи в пізні весняні сутінки.

— Ну ось, — сказав лікар. — Тепер ви самі бачили цей відчай. І тому, аби не дійти самому до такого, киньте всі ваші заняття, перестаньте думати про все і — куди-небудь, куди хочете. На море, в гори, в степ. Стережіться ілюзій.

— Добра ілюзія, якщо я сам бачив тіні на галереї та інше… Це що, необ'єктивне враження?

Він посміхнувся красивим ротом:

— Середньовічні відьми, щоб «літати», натиралися маззю. До її складу входив аконіт. Він давав цілком «об'єктивне» відчуття польоту. Але ж ви не будете відмовлятися, що це була чисто суб'єктивна ілюзія.

— А це що, також суб'єктивна ілюзія, що мої папери двічі були порозкидані?

— А ви не могли самі це зробити… гм… у збудженому стані?

— Клянуся вам, що під час цих «ілюзій» я з місця не міг зрушити. Як прикутий. Всі м'язи одерев'яніли… Ви краще, ніж утішати, порадили б щось.

Сказав я це чи не занадто палко. І не дивно: я таки досить сильно злякався тих Дантових колів пекла, через які він сьогодні мене провів.

— Поради? Ну, пити. Ви багато п'єте?

— Випадково і дуже рідко.

— Курити. Краще за все… Обов'язково киньте курити.

— Ну, це ви занадто багато вимагаєте.

— Може. Та це у вашому випадку, може, й не дуже шкодить. Краще, звичайно, кинути, якщо вистачить волі. Просто чудово було б, якби кинули. Але тут я поганий порадник, та й вимагати не маю права. Сам димлю як паровоз. З війни. З фронту. Самі розумієте… Ну, може, трохи менше куріть… Зрештою, це не найбільша біда. А ось кинути справи, щоб сонце, зелень, свіже повітря, спокій, — тоді й диміти можна. Трохи.

Припаркувавши машину, ми йшли до своїх квартир.

— Що, Герарде? — спитав лікар Пахольчика. — Як там з домовленістю?

— Мушу вибачитися. Не дістав, і певний час, мабуть, не буде. Перебої.

— А, байдуже, — махнув рукою Лигоновський. — Покуримо тижнів зо два щось інше.

… Піднімалися до себе. І на сходах, біля квартири лікаря, побачили Хилинського, який спускався вниз.

— День добрий панству. А де це ви, Космич, пропадали цілий день? Компанія? Дівчата?

Я готовий був бовкнути щось правдиве про події цього дня. Але тут, дай боже йому здоров'я, мене перебив Лигоновський. І справді, якщо клієнт не хоче берегти лікарські таємниці, то це, хочеш не хочеш, повинен робити за нього сам лікар. Навіть наступаючи дурневі на язик.

— Він не скаже, — промовив Лигоновський. — Бувають такі речі, що треба тримати язика за зубами. На мій погляд, він сьогодні цілувався з чужою жінкою.

— Боже мій! — зітхнув Хилинський. — І все це відбувається в правовій державі.

Помовчав.

— Хоча тепер пішли мужчини цілком як в тому анекдоті: «Яка ваша мета? Поцілувати мою жінку? Ну то, закінчивши свою справу, ви можете йти…» Словом, Антоне, якщо ти кажеш, що риба добре ловиться, то я, може, якось днями заїду до тебе. Стати там на постій у когось можна?

— Цього добра вистачить.

— А знаєте, — сказав Лигоновський, — може, і я підскочу на день-другий. Відгулів кілька зібралося. І так обридло місто. Жарко. Ноги в асфальті грузнуть. А там же — кінець травня.

— І на додачу, — сказав я, — завдяки пізній весні подекуди в гущавині та в грибних ярах є ще останні зморшки. Ну, не кошик, а на сковорідку назбираєте.

— І зморшки? — охнув психіатр. — Все. На колінах приповзу. А може, разом під'їдемо? Ви коли, Адаме Петровичу?

— В тому й справа, що точно не знаю. З'їздити тут на деньок до родичів треба. Під Кладно… Ну, може, все-таки там, в Ольшанці, зустрінемося. Буде ще краще.

— Так. Запланованість завжди пасує перед сюрпризом. Ми розійшлися.

Найбільше я люблю отакі несподівані, як грім серед ясного неба, поїздки. Коли збираєшся поспіхом, коли не залежиш ні від автобуса, ні від квиткових кас, а залежиш тільки від майстерності водія та від справності машини, коли де захотів, там і зупинився. Чи на березі річки, чи на узліссі, чи полежати в соковитому клеверищі або в дурманних коноплях.

Коли виходиш о п'ятій ранку, ще позіхаючи від сонного холоду, як поступово розігріваєшся, як запалюєш першу сигарету, і вона особливо смачна в ранковому, зовсім ще чистому повітрі.

Як ідеш заздалегідь домовленим маршрутом і тебе десь дорогою підхоплює Щучин «козел» (одна з машин, які я люблю, особливо коли літо, і брезентові «стіни» підібрані вгору, і вітер як собі хоче жартує з людьми, з їхніми чубами, комірами, і все таке інше. Та ще коли, крім водія, тут же на задньому сидінні з тобою Щука і Хилинський).

Псує, правда, трохи настрій присутність поруч з шофером сердечного друга, «несхибного» Якуба Клепчі. Але що поробиш, ніколи на землі не буває стопроцентного щастя. Змиримося і з вісімдесятипроцентним.

Мелькають річки, селянські підводи біля опущених шлагбаумів, ліси, галявини серед жита (і на деяких — величезні, як священні дуби предків, дички). Пролітають просто пустки, зарослі вересом, і на них білоруськими кипарисами височить трохи хмурий ялівець. А там промайнули на пагорбі руїни замку чи давнього оборонного костьолу. Хатки приліпились під оранжевою річковою кручею, а трохи далі, в затоці, ворушаться від течії батоги жабнику і цвіте водяна гречка.

Краю мій! Рідна моя земле! Як же мені жити, коли я піду з тебе? Як мені бути, коли я помру і, може, буття моє ще деякий час не закінчиться, — і це і є обіцяне мені пекло? Без тебе.

Кого запитати про це? Зрозуміло ж, не Клепчу, який говорить штампами і, там, де цього не треба, занадто піднесено. І байдуже було б йому, де народитися, бо повсюди б він «виконував завдання». І ніколи б не спали йому на думку слова словацької пісні, які придумав колись якийсь невідомий словацький чабан, гірський «бача».

Кто тя буде, вінко, пити,

Кед я будем в хробе гнити.

Ясно, що запитаю в останніх двох, які платили за те «вінко», за ялівець на пустках, за все білоруське повітря самим життям. Та і в них не запитаю. Просто дивитимуся на них і, часом несвідомо, робитиму висновки.

І ось уже тягнеться зліва стрімка прозора річка, а на обрії будинки, стріли дзвіниць.

Кладно, мало не найулюбленіше моє