Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

урвищем. Дощ припустив. Цілі брили одвалювались від укосу і, ковзнувши, плюхались в озерце.

Ліва, покалічена рука Семеренкова була відкинута вбік. Я пам’ятав, добре пам’ятав, як три довгі тонкі пальці творили глечик. То було чудо, дивовижне, незбагненне, мов народження живої істоти.

Тепер пальці судорожно стискали мокру червіньку, наче силкувалися вдихнути життя і в цей маленький безформний кавалок.

— Глумський, — промовив я, — ми повинні знайти Горілого.

Голос мені вривався, косі струмені били в обличчя й скочувалися на губи солоною вологою. За двісті метрів од нас шумів мокрий ліс, де вникли шестеро бандитів. Дощ вмивав в гончаря, який лежав перед нами, шар червоної глини. Тіло звільнялося від червіньки. І кавалок, затиснутий у пальцях, розплився, злився з червоною землею, з якої його взяли.

Не так давно, сидячи на призьбі,— в передвечірньому небі пливли, змінюючи обриси, рожеві хмари, — Я вчив цього чоловіка жити. Я гримав на нього. Якби я знав тоді, якби ж я знав!

— Такого гончаря не знайдеш, — озвався Глумський. І вже зовсім не до речі додав — Сина я хотів на його дочці оженити… — Він глянув на сіре низьке небо, на ліс. — Горілому не можна жити, — процідив він крізь стиснуті зуби бульдога.

3.

Ми несли Семеренкова глинястою дорогою, ковзаючись і оступаючись. Повз розбиті бронетранспортери, попід схилами кар’єрів. Дощ шмагав нам в обличчя.

Горілий. Горілий. Ми знали тепер, чого він так уперто тримався коло Глухарки. Дорогою ціною, але ми довідалися про його таємницю. Стала зрозумілою найважливіша і найтемніша сторінка в його біографії — історія із згорілими бронетранспортерами.

Горілий, звичайно, знав, який вантаж він конвоює із своїм загоном, міркував я. Можливо, він мав секретне завдання від свого бандерівського начальства — постаратися прибрати гроші для потреб численної агентури, яку націоналісти залишали в нашому тилу. Хтозна? В той час, кажуть, ці бандити почали проводити «самостійну» політику. Збагнули, що на колишніх хазяїв — гітлерівців — покладатися вже не можна. І Горілий, мабуть, провадив подвійну гру. Абвер і досі покладався на нього. Марно!

Я подивився назад. Дві розбиті броньовані машини вирізнялися на фоні лісу іржавими плямами. Так, отут усе й сталося. Горілий та його дружки зуміли врятувати два мішки. Німців із екіпажу, мабуть, добили. Навіщо свідки? Мішки, ясна річ, треба було негайно сховати. Рядом шастало чимало німецьких підрозділів: абвер провадив евакуацію своїх секретних складів та архівів. До того ж Горілий дістав великі опіки. Сили вже майже не було. А він не настільки довіряв дружкам, щоб віддати їм на зберігання паперові мішки…

Ми йшли понад кар’єрами, поволі наближаючись до гончарні. Чоботи місили руду грязюку. Цією самою дорогою, пізньої осені сорок третього, прямували поліцаї, підтримуючи пораненого начальника. Чому Семеренків опинився в той час на заводику, незрозуміло. Печі стояли вистиглі, глухарчани ховалися по хатах. Але ж Семеренків не міг жити без гончарського круга.

Безживне, вкрите краплинами дощу гончареве обличчя похитувалося зараз переді мною на туго натягнутому брезенті. Воно дубіло під дощем, і в загострених вилицях уже вгадувалася твердість і холодність каменю.

Що він робив у ту нещасливу хвилину на заводі? Крутив босими ногами спідняк, виточуючи дивовижної форми глечик?.. Чи збирав червіньку для Антоніни, яка ліпила своїх звірів? І Горілий, злобний, обачний Горілий, фашистський гад… Спокійно, зупинив я себе. Не розпускай нюні. Не давай волі почуттям! У тебе немає часу. Дуже важливо зібратися з думками.

Напевне, Горілий навіть зрадів гончареві. Адже то був Нінин батько, людина, що перебувала у цілковитій залежності від поліцаїв. Старша дочка, яку Горілий забрав до лісу, стала тепер заложницею. «А чи жива вона, та Ніна? — майнула думка. — Якби вона була жива й лишалася разом в Горілим, то чи наважився б він убити гончаря?»

Голова Семеренкова із злиплими, мокрими пасмами напівсивого волосся похитувалася на брезенті. Антоніно… Як я скажу тобі про це? Чим зможу допомогти? Я навіть не матиму часу, щоб побути рядом, поділити горе, його перший, найгостріший приступ. Про старшу сестру я нічого не скажу. Напевне, скоро після того, як поліцаї забрали Ніну до лісу, вона опам’яталася і спробувала втекти чи вбити Горілого. У всякому разі бандюги не могли випустити її з УРу: вона знала розташування їхніх сховищ. Однак для Горілого було важливо, щоб Семеренків усе-таки вважав старшу дочку живою. Щоб вона зоставалася вічною заложницею.

Горілий. Спритний, хитрий поліцай Горілий. Усіх хотів перехитрувати… Пальці мої намертво вчепилися в краї дощовика, на якому ми несли гончаря. Йти було важко. Крижана гімнастерка липла до тіла. Кулемет впинався залізними гранями в спину. Але я відчував це, тільки коли повертався думками з минулого.

Отже, Горілий писклявим своїм голоском наказав закопати, сховати до певного часу паперові мішки. Семеренків, тільки-но вийшли поліцаї, розтопив піч у зав’ялювальній і… Мабуть, його взяв страх, коли він побачив мішки з фашистськими орлами й написами. І він спалив їх — ніби відхрестився від нечистої сили.

А Горілий повернувся. Відсидівся у лісі, позагоював опіки й повернувся на весну. Він не повірив Семеренкові, коли той розповів правду. Такого колишній начальник допоміжної поліції просто не міг збагнути. Бреше гончар!.. Привласнив шість мільйонів. Що б не казав Семеренків, бандюги йому не вірили. Тож, побоюючись за долю дочок, він став темнити, зволікати під різними приводами вирішальну мить. Звідси, мабуть, боязкий та запобігливий вираз на його обличчі, що так здивував мене. Страх і брехня змінили гончаря.

Тепер лице Семеренкова розгладилося. Воно навіть стало спокійне. Камінно-тверде, мов зліпок. Зникли всі болі й турботи. Разом із життям. Упокоївся… Як усе-таки точно говорили раніше. Упокоївся… Невже люди можуть знайти цілковитий спокій тільки аж після смерті?

— Глумський! — обізвався я.

Голова ступав попереду, зігнувшись, зосереджено, з карабіном за плечима.

— Зажди, Глумський!

Ми обережно опустили брезентовий плащ на узбіччя, де рясно росли баранці й подорожник.

— Ну? — Глумський, не повертаючись, глянув на мене через плече.

— Чому Горілий зволікав в цією операцією до осені? — запитав я. — Чому не постарався дістати оті бісові мішки раніше? Як ти гадаєш?

— Що я тобі, чека? — сказав голова. — Звідки мені знати? Та й яке це зараз має значення?

— Має! — відповів я. — Зараз усе має значення.

Тепер він повернувся до мене всім тілом. Униз, на дощовик, він намагався не дивитися і через це якось дивно кособочився.

— Чому Горілий зволікав? То ж не його гроші були… Мабуть, для бандитського начальства призначалися.

Глумський замислився.

— Ні… Для себе, напевне, беріг, — мовив він.

— Для себе?

— Вичікував… Якби він раніше гроші взяв, довелося