Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

пачку сигарет і, обернувшись, упустив її коло ніг в’язня.

— Щиро дякую, — сказав він обершарфюреру. — Завтра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.

— Нема за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з одруженням!

— Спасибі.

Вони мовчки йшли поруч, аж поки в’язнів не стало видно. Перламутрові й рожеві хмари, неначе зграя фламінго, пливли в прояснілому небі.

— Мені не треба було йти туди, — промовила Елізабет. — Я розумію.

— Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися однієї небезпеки, як наражає себе на другу.

Елізабет кивнула.

— Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. Ти справді великий брехун.

— Це єдине, — сказав Гребер, — чого ми добре навчилися за останні десять років. А тепер ходімо додому. Я маю цілковите, підтверджене документом право жити в твоїй квартирі. Я втратив місце в казармі, а сьогодні пішов від Альфонса. Тепер я хочу нарешті додому. Я хочу з насолодою лежати в постелі, тоді як ти завтра вранці поспішатимеш на роботу, щоб заробити на хліб для сім’ї.

— Я завтра не йду на фабрику. У мене дводенна відпустка.

— І про це ти кажеш мені аж тепер?

— Я мала намір сказати завтра вранці.

Гребер замотав головою.

— Тільки без сюрпризів! У нас для цього мало часу. Ми повинні використовувати кожну хвилину для щастя. І почнемо це негайно. У нас е що-небудь на сніданок? Чи знов зайти до Альфонса?

— Ні, не треба.

— Гаразд. Влаштуємо бучний сніданок. Якщо хочеш, навіть з Го-генфридберзьким маршем. А коли до нас вдереться сповнена моралізаторського запалу фрау Лізер, ми тицьнемо цій розчарованій донощиці під ніс наші свідоцтва про одруження. Ти уявляєш, як вона вирячить очі, коли побачить прізвище нашого свідка-есесівця!

Елізабет засміялася.

— А може, вона й не зчинятиме ґвалту. Позавчора, передаючи мені фунт цукру, який ти залишив, вона раптом сказала, що ти дуже порядна людина. Одному Господу відомо, чому вона так несподівано змінила свою думку! Ти цього не знаєш?

— Не маю жодного уявлення. Очевидно, її підкупили. Це друге, чого ми добре навчилися за останні десять років.

20

Бомбардування розпочалося опівдні. Видався похмурий і теплий весняний день, коли на ще вологій землі проростає трава. Хмари висіли низько, і полум’я вибухів сягало аж до них, так наче земля намагалася спопелити невидимого ворога його ж власною зброєю.

Була обідня перерва, пора жвавого вуличного руху. Черговий протиповітряної оборони вказав Греберові дорогу до найближчого бомбосховища. Спочатку Гребер гадав, що все обійдеться тривогою, але, почувши перші вибухи, почав пробиратися через людський натовп до виходу. Тієї миті, коли двері ще раз відчинилися і вбігло кілька чоловік, він вискочив надвір.

— Назад! — закричав черговий протиповітряної оборони, що стояв на вулиці. — Ніхто не має права залишатись на вулиці! Тільки чергові!

— Я теж черговий!

Гребер подався у напрямку фабрики. Він не знав, чи вдасться йому зустріти Елізабет, але розумів, що підчас нальотів фабрика була головною мішенню, і хотів принаймні спробувати забрати дружину.

Він повернув за ріг. Перед його очима один із будинків у кінці вулиці повільно піднявся в повітря. Потім розпався на шматки, які в загальному гуркоті безгучно полетіли на землю. Він лежав у канаві, затуливши руками вуха. Наступна вибухова хвиля підхопила його, наче велетенська рука, і відкинула на кілька метрів убік. Навколо градом посипалося каміння. Серед могутнього гуркоту воно падало також безшумно. Гребер устав. Хитаючись на ногах, він рвучко мотнув головою, смикнув себе за вуха, а потім ударив долонею по лобі, намагаючись прийти до тями. За якусь мить вулиця перетворилася на вируюче полум’я. Він тут не міг пройти й повернувся назад.

Назустріч йому бігли люди з роззявленими ротами, з очима, сповненими жаху. Вони кричали, але він їх не чув. Вони минали його, немов глухонімі. Прошкандибав чоловік на дерев’янці, він ніс величезного годинника із зозулею, за яким тяглися гирі. Слідом за чоловіком, пригинаючись, бігла вівчарка. На розі будинку стояла п’ятирічна дівчинка. Вона міцно пригортала до себе немовля. Гребер спинився.

— Біжи до бомбосховища! — закричав він. — Де твої батьки? Чому вони покинули тебе тут?

Дівчинка навіть не глянула на нього. Вона опустила голову й притиснулася до стіни. Раптом Гребер побачив чергового протиповітряної оборони, який безгучно щось кричав до нього. Гребер озвався, але свого голосу не почув. Черговий і далі щось німо кричав і махав руками. Гребер показав на обох дітей. Здавалося, два привиди розмовляють на мигах. Черговий спробував затримати Гребера однією рукою, другою він ухопив дітей. Гребер вирвався. У цьому пеклі він на мить відчув себе зовсім невагомим і здатним робити велетенські стрибки, але відразу ж по тому йому здалося, що тіло його палилося свинцем і гігантські молоти розплющують його.

Над ним, немов незграбний доісторичний птах, пропливла шафа з розчиненими дверцятами. Могутня вибухова хвиля підхопила Гребера й закрутила; над землею піднялися сліпучо-жовті язики полум’я, заступили небо і, розпечені до білого, знов упали на землю. Гребер вдихав вогонь, його легені, здавалося, вже горіли. Він повалився на землю і, затамувавши дух, стиснув руками голову, аж вона мало не тріснула. Він підвів погляд. Крізь сльози й вогонь перед його очима повільно проступила страшна й моторошна картина: розбита, вкрита плямами цегляна стіна нависла над сходами, а на них лежало розчавлене уламками тільце п’ятирічної дівчинки в задертій коротенькій спідничці; ніжки її були голі та розкинуті, рученята розпростерті, мов на розп’ятті, і руди пробиті шматком арматурного заліза, кінець якого стримів зі спини. А поруч, немовби ввесь із суглобів, лежав без голови скоцюрблений черговий протиповітряної оборони; крові було мало, ноги закинуті на плечі, ніби в мертвого акробата. Немовляти взагалі ніде не видно було. Мабуть, його відкинуло десь далі шаленим шквалом, що вже знов повертався, гарячий і ненажерливий, несучи з собою вогонь. Поруч хтось закричав:

— Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!

Гребер звів погляду небо, озирнувся довкола й збагнув, що це були його власні крики.

Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як дістався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримав черговий протиповітряної оборони фабрики.

— Тут моя дружина! — закричав Гребер. — Пропустіть мене!

— Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.

— Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, ато…

Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.

— Кулемети, — пояснив він. — І охорона! Такі самі с…, як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!

Гребер усе