Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

хто ж не скривдив ані душечки, вхопило багато рук і потягло вниз у самісінький тиск.

Улюблена здобич дорожніх хлопаків — шанькотряси. «Шанькотряс» — це волоцюга, що працює строкарем. Його назвисько походить від сувою коців, які він носить за собою, званого «шанькою». Оскільки шанькотряс трудяга, то вважається, що він усе має при собі трохи дрібної грошви, і от за тою грошвою і вганяють дорожні хлопаки. Найкращі «ловецькі грунти» на шанькотрясів — це повітки, клуні, лісосклади, сортувальні тощо на околицях міста, а час ловів — це присмерк, коли шанькотряс шукає таких місць, щоб, закутавшись у свої коци, покластися спати.

Котолупи теж зазнають лиха з руки дорожніх хлопаків. Звичніші назви для котолупів: куцорогі, «чечаки», новобранці чи бентеги. «Котолуп» — це новак на дорозі, що вже досяг дорослого чи бодай юнацького віку. А от хлопчисько, хоч який би зелений, ніколи не буде на Дорозі котолупом; він дорожній хлопчак або «пацанок», а якщо мандрує з «професякою», то зветься відповідно «професявкою». Я ніколи не був професявкою, бо не полюбляв опіки над собою. Спершу я був дорожнім хлопчаком, а відтак професякою. А що почав я замолоду, то фактично уникнув котолупської стадії. Протягом короткого часу, поки я міняв своє псевдо з Фріскача на Джека-Моряка, наді мною тяжіла підозра, ніби я котолуп. Та ближче знайомство хутко розвіяло всі сумніви у тих, що їх мали, і не за великий час я набув характерних манер та прикмет затятого професяки. І хай усі знають віднині й навіки, що професяки — це аристократія Дороги. Це пани й володарі, заповзятливці, первісна шляхта, «біляві бестії», такі любі Ніцшевому серцю.

Коли я повернувся з Невади по цей бік пагорбів, то дізнався, що котрийсь із річкових піратів украв шаланду Діні Маккрея. (Дивна річ, але я ніяк не можу пригадати, що сталося з тим човном, на якому ми з Нікі Греком припливли з Окленда до Порт-Кости. Знаю, що він тому констеблеві не дістався, і як ми пливли проти води по Сакраменто, його з нами не було, а більш нічого не тямлю). По згубі Маккреєвої шаланди мені лишалася хіба тільки Дорога; а коли Сакраменто мені увірилось, я розпрощався з братією (яка по-друзьки пробувала струтонути мене з товарняка при виїзді з міста) і подався на «промашку» долиною Сан-Хоакіну. Дорога владно запосіла мене й уже не відпускала; а згодом, після морської мандрівки та багатьох пригод я повернувся на Дорогу до значно довших рейсів, був «кометою» й професякою і шубовснув з головою в соціологію, що вимочила мене геть до щирця.

«Шугай» — це волоцюга. Якось мені судилося кілька тижнів промандрувати з «кодлом» на дві тисячі душ, відомим як «військо Келлі». По всьому дикому й свавільному Заходу, від самої Каліфорнії, генерал Келлі зі своїми зухами захоплював поїзди; та коли вони перетяли Міссісіпі й посунули на випещений Схід, їм не повелося. Схід не виявляв жодної охоти возити задурно дві тисячі гобо. На якийсь час військо Келлі безпорадно засіло в Каунсіл-Блафсі. Того дня, що я пристав до нього, розодчайдушене загаянкою військо вийшло на ловитву поїзда.

Там було на що глянути. Генерал Келлі сидів верхи на чудовному чорному румаку; маяли прапори, загін флейт і барабанів затинав військової музики, і чота за чотою дві тисячі гобо продефілювали перед ним і вийшли на польовий шлях до Вестона, містечка, одлеглого за сім миль. Бувши останнім вербуванцем, я потрапив до останньої чоти останнього полку другої дивізії, та ще й в останню лаву ар’єргарду. Військо отаборилось у Вестоні біля залізничної колії, чи радше колій, бо там проходило дві дороги: на Чікаго — Мілвокі — Сент-Пол і на Рок-Айленд.

Ми намірилися всісти на перший же поїзд, але залізничне начальство обставило нас. Першого поїзда так і не було. Обидві дороги заблокували і припинили рух поїздів. Тим часом, поки ми байдикували біля завмерлих колій, добрі люди з Омахи та Каунсіл-Блафса заходились діяти. Вони готувалися зібрати юрбу, захопити якийсь поїзд у Каунсіл-Блафсі і підігнати його нам у подарунок. Залізничне начальство обставило нас і цього разу. Воно не чекало, аж збереться юрба. Другого дня рано-вранці на нашу станцію прикотив паровоз з одним-єдиним персональним вагоном і був загнаний на бічну колію. На ту ознаку пожвавлення доти завмерлих доріг усе військо вишикувалось уподовж колії. Та ніколи ще життя на завмерлих коліях не відроджувалось так потворно, як на тих двох залізницях. Із заходу долинув свист локомотива. Ішов до нас, на схід. Наші ряди заюртувались, готуючись до штурму. Свисток надривався, мов несамовитий, і поїзд прохурчав повним гоном повз нас. Не вродився ще той гобо, котрий здолав би його всідлати. Засвистів ще один локомотив, і ще один поїзд простугонів повним гоном, і ще один, і ще, поїзд за поїздом, поїзд за поїздом, аж поки пішли під кінець поїзди, зліплені з пасажирських та вантажних вагонів, платформ, зіпсутих паровозів, гальмових і поштових вагонів, аварійних пристроїв і всього того зношеного й занехаяного базалуччя з рухомого складу, що назбирується на сортувальних станціях великих залізниць. Коли сортувальня в Каунсіл-Блафсі геть спорожніла, той персональний вагон з паровозом покотив на схід, і колії завмерли остаточно.

Зминув день, ще день — дорога не оживала, а тим часом сльота, дощ і град прали дві тисячі гобо, що витяглися попри колію. Аж тої ночі добрі люди з Каунсіл-Блафса взяли гору над залізничною адміністрацією. Юрба з Каунсіл-Блафса перебралася через річку до Омахи і там, прилучившись до іншої юрби, вчинила наскок на сортувальну станцію Об’єднаної Тихоокеанської залізниці. Спершу вони захопили паровоз, відтак зліпили сяку-таку валку, і тоді об’єднана юрба нагромадилась у вагони, перетяла Міссурі і погнала Рок-Айлендською віткою, щоб передати нам той поїзд. Залізничне начальство спробувало було і тут їх обставити, та не вигоріло, причому дільничний бригадир з одним робітником дізнали смертельного страху. Ці двоє за потаємним телеграфним наказом зібралися влаштувати аварію поїзда з нашими симпатинами, розвівши рейки. Як на те, ми стереглися підступу і виставили чатових. Злапані на гарячому, оточені двома тисячами розлючених гобо, бригадир той зі своїм поплічником наготувалися прийняти смерть. Не пригадую, що їх урятувало, чи, бува, не прибуття поїзда.

Тепер настала черга на облизня нам, і ми його спіймали, ще й здорового. За поспіхом ті дві юрби не подбали стулити досить довгий поїзд. Місця на дві тисячі гобо не вистачило. От обидві юрби та гобо разом помітингували, побратались, погорлали пісень та й розлучились. Городяни повернулися на захопленому поїзді в