Читати книгу - "Останнє бажання"

голові вибухнуло якесь світло, у вухах почало страшенно шуміти. Він перестав бачити фіалкові очі чародійки, занурився у пітьму.

Стояв на колінах. Єнніфер говорила з ним лагідним, м’яким голосом.

— Запам’ятав?

— Так, пані.

То був його власний голос.

— Тож іди і виконай мої доручення.

— Як накажете. пані.

— Можеш поцілувати мені руку.

— Дякую, пані.

Геральт відчув, що підповзає до неї на колінах. У голові дзижчало десять тисяч бджіл. Її долоня пахла бузком і аґрусом. Бузком і аґрусом… Бузком і аґрусом… Блиск. Темрява.

Балюстрада, сходи. Обличчя Хіреадана.

— Геральте! Що з тобою? Куди?

— Я мушу… — його власний голос. — Мушу йти…

— О боги! Гляньте на його очі!

Обличчя Вратимира, спотворене здивуванням. Обличчя Ердиля. І голос Хіреадана.

— Ні! Ердилю, ні! Не торкайтеся його і не намагайтеся втримати! З дороги, Ердилю! Зійди йому з дороги!

Запах бузку й аґрусу. Бузку й аґрусу.

Двері. Вибух на Сонці. Гаряче. Парко. Запах бузку й аґрусу. Буде гроза — подумав він.

І то була його остання притомна думка.

VI

Запах? Ні, сморід. Сопух сечі, гнилої соломи і мокрого лахміття. Сопух кіптяви зі смолоскипа, увіткнутого в залізне гніздо на стіні, збудованій з нерівних кам’яних блоків. Тінь, що падає від смолоскипа, тінь на укритій соломою долівці…

Тінь ґратів.

Відьми́н вилаявся.

— Нарешті. — Геральт відчув, як хтось піднімає його, спирає спиною об вологий мур. — Ти так довго не приходив до тями, що я вже почав хвилюватися.

— Хіредан? Де… Чорт, голова розвалюється… Де ми?

— А як ти гадаєш?

Геральт потер обличчя, роззирнувся. Під протилежною стіною сиділо троє голодранців. Відьми́н бачив їх не дуже виразно, сиділи вони в місці, найбільш віддаленому від світла смолоскипа, майже у повній темряві. Під ґратами, які відділяли їх від освітленого коридора, скулилося щось схоже на купу лахміття. Насправді був то худорлявий стариган з носом, як лелечий дзьоб. Довжина волосся, яке звисало, мов покручені стручки квасолі, і стан одягу свідчили, що сидів він тут явно не відучора.

— Замкнули нас у льоху, — понуро мовив відьми́н.

— Мене тішить, — сказав ельф, — що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки.

— До дідьчої мами… А Горицвіт? Скільки ми вже тут сидимо? Скільки часу минуло з..?

— Не знаю. Коли мене сюди кинули, я був непритомний, як і ти. — Хіреадан згорнув солому, сів зручніше. — Це так важливо?

— Ще й як, хай йому біс. Єнніфер. І Горицвіт. Горицвіт там, з нею, а вона планує… Гей, ви там! Коли нас замкнули?

Голодранці щось прошепотіли одне до одного. Ніхто не відповів.

— Ви що, поглухли? — Геральт сплюнув, ніяк не можучи позбутися металевого присмаку в роті. — Питаю, яка зараз пора дня? Чи ночі? Ви ж знаєте, коли вам пожерти приносять?

Голодранці знову помурмотіли, похрипіли.

— Вельможні, — врешті сказав один. — Лишіть нас у спокої і не обзивайтеся до нас, на богів. Ми поштиві злодії, не якісь політичні. Ми-сьмо на владу жадних замахів не чинили. Ми-сьмо тілько крали.

— Свята правда, — мовив другий. — Ви свій кут маєте, ми маєм свій. І хай кождий свого пильнує.

Хіреадан пирхнув. Відьми́н сплюнув.

— Так воно і є, — залепетав зарослий стариган із довгим носом. — У буцегарні кожен свого кутка пильнує й зі своїми ся тримає.

— А ти, дідуню, — глузливо запитав ельф, — тримаєшся з нами чи з ними? До якої групи належиш?

— До жодної, — гордо відказав дідуган. — Бо страждаю тут безневинно.

Геральт сплюнув ще раз.

— Хіреадане? — запитав, масуючи скроні. — З тим замахом на владу… Це правда?

— Чистісінька. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я вийшов на вулицю. Люди до мене приглядалися… Потім… Потім була якась крамниця…

— Ломбард, — стишив голос ельф. — Ти увійшов до ломбарду. Зразу після цього дав по зубах власникові. Сильно. Навіть занадто.

Відьми́н здушив у горлі лайку.

— Лихвар упав, — тихо продовжував Хіреадан. — А ти його копнув кілька разів у чутливі місця. На порятунок начальникові прибіг слуга. Його ти викинув через вікно, просто на вулицю.

— Боюся, — буркнув Геральт, — що це ще не кінець.

— Слушне побоювання. Ти вийшов із ломбарду й помарширував вулицею, збиваючи з ніг перехожих і вигукуючи якісь нісенітниці про честь дами. За тобою вже йшла невеличка юрба, в якій був я, Ердиль і Вратимир. Ти ж зупинився перед будинком аптекаря Лавроноска, увійшов, а за хвилину знову вийшов на вулицю, тягнучи Лавроноска за ногу. Після цього ти виголосив перед юрбою щось на кшталт промови.

— Якої?

— Простіше кажучи, ти оголосив, що навіть професійну повію достойний чоловік не повинен називати мандрьохою, бо це ницо й огидно. Тим паче, вживати визначення «мандрьоха» стосовно жінки, яку ніколи не грав і ніколи не платив їй за це гроші, може лише останній гівнюк, а поведінка така — абсолютно каригідна. Кара, оголосив ти всім і кожному, буде призначена негайно, і то буде кара якраз для гівнюка. Ти стис голову аптекаря своїми колінами, стягнув з нього ногавиці і врізав по дупі ременем.

— Кажи, Хіреадане. Кажи. Не жалій мене.

— Не покладаючи рук, ти пражив Лавроноска по задниці, а той вив, репетував і плакав, благав помочі божої і людської, благав змилуватися, ба навіть обіцяв усе виправити, але ти явно не повірив. Тоді надбігло кілька озброєних бандитів, яких у Ринде чогось називають сторожею.

— А я, — покивав головою Геральт, — саме тоді й учинив замах на владу?

— Та де там. Ти його вчинив набагато раніше. І лихвар, і Лавроноско — члени міської ради. Тобі, мабуть, буде цікаво дізнатися, що обоє намовляли магістрат викинути Єнніфер із міста. Вони не лише голосували проти неї, а й кричали проти неї по шинках і обмовляли непристойними словами.

— Про це я здогадався вже давно. Розповідай. Ти зупинився на стражниках, які надбігли. Це вони запакували мене до льоху?

— Хотіли. Ох, Геральте, що то було за видовище… Що ти з ними витворяв — важко й описати. В них були мечі, батоги, дрючки, сокири — а в тебе лишень ясеневий ціпок із набалдашником, який ти відняв у якогось фертика. А коли всі вже лежали на землі, ти пішов далі. Більшість із нас вже знала, куди.

— Я б теж хотів знати.

— Ти йшов до храму. Бо священик Крепп, також член ради, приділяв Єнніфер багато уваги у своїх проповідях. Зрештою, ти й не приховував своїх поглядів щодо священика Креппа. Обіцяв йому урок поваги до прекрасної статі. Говорячи про нього, ти оминав його офіційний титул, зате додавав інші визначення, які викликали велику радість у дітвори, що бігла за тобою.

— Ага, — буркнув Геральт. — Отже, додалося