Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Я б хотів прочитати лекцію на тему: «Характерні якості й риси Форсайта», — відказав молодий Джоліон. — «Ця тваринка, надзвичайно чутлива до насмішок подібних до неї істот, зовсім не зважає на сміх інших створінь (тобто вас чи мене). Успадкувавши від предків схильність до короткозорості, вона впізнає тільки особин свого власного виду, серед яких вона й існує, прагнучи прожити своє життя якомога безтурботніше».

— Ви так змальовуєте їх, — мовив Босіні, — наче вони складають половину Англії.

— Авжеж, — відказав молодий Джоліон. — Вони таки складають половину Англії, і до того ж кращу половину, надійнішу половину, половину з трипроцентними паперами, половину, що має вагу. Адже то їхнє багатство і їхній Добробут роблять можливим усе: роблять можливим ваше мистецтво, літературу, науку, навіть релігію. Без Форсайтів, котрі ні в що не вірять, але з усього мають зиск, куди б ми з вами поділися? Форсайти, шановний добродію, — це посередники, комерсанти, підпори суспільства, наріжний камінь наших звичаїв; Форсайти — це те, чим ми захоплюємося!

— Не знаю, чи я збагнув вашу думку, — сказав Босіні, — але мені здається, що в моїй професії є багато таких Форсайтів, як ви їх називаєте.

— Звичайно, — відповів молодий Джоліон. — Переважна більшість архітекторів, художників чи письменників не мають ніяких принципів, як і кожен Форсайт. Мистецтво, література, релігія існують тільки завдяки кільком дивакам, котрі справді вірять у ці химери, і багатьом Форсайтам, котрі мають із них зиск. За скромними підрахунками три чверті членів нашої художньої академії — Форсайти, до них належать також сім восьмих наших письменників і переважна більшість журналістів. Про науковців я не можу судити, проте в релігії Форсайти репрезентовані чудово, в палаті громад їх, мабуть, найбільше; аристократія сама за себе свідчить. Але я не жартую. Іти проти більшості — та ще й якої більшості! — дуже небезпечно. — Він пильно глянув на Босіні. — Дуже небезпечно віддатися чомусь усім серцем, хоч би що це було — чи то будинок, чи картина… чи жінка!

Вони подивилися один на одного. І, ніби відчуваючи, що він учинив те, чого побоюється кожен Форсайт, а саме — захопився, молодий Джоліон зразу сховався у свою шкаралупу. Босіні перший порушив мовчанку.

— Чому ви берете за типовий зразок саме своїх родичів? — запитав він.

— Мої родичі, — відповів молодий Джоліон, — звичайні собі люди, вони, як і кожна інша родина, мають свої, притаманні лиш їм особливості, але водночас у них на диво виразно проступають ті дві риси, якими позначені всі Форсайти, — вміння вберегти себе від щирого захоплення і «почуття власності».

Босіні усміхнувся:

— А як же, наприклад, здоровило?

— Ви маєте на увазі Свізіна? — запитав молодий Джоліон. — Еге ж, у Свізіна й досі лишилося щось предковічне. Місто й буржуазне оточення ще його не відшліфували. Хоч який він має аристократичний вигляд, в ньому ще збереглася багатовікова селянська закваска, настояна на грубій силі.

Босіні замислився.

— А ви чудово змалювали вашого кузена Сомса, — раптом зауважив він. — Такий ніколи не пустить собі кулі в лоб.

Молодий Джоліон глянув на нього допитливо.

— Ніколи, — відказав він. — Саме тому з ним треба рахуватися. Бережіться їхніх цупких рук! Висміювати їх легко, але зрозумійте мене правильно. Не варто зневажати Форсайтів, не варто їх нехтувати!

— А проте ви самі це вчинили!

Удар був влучний, і молодий Джоліон перестав усміхатися.

— Ви забуваєте, — мовив він з дивною гордістю, — що я теж завзятий, адже я сам Форсайт. Усі ми під владою великих сил. Коли людина відпливає від безпечного берега… ну… ви мене розумієте. З свого боку, — закінчив він дуже тихо, наче погрожуючи, — я б не всім радив іти моєю… стежкою. Спочатку треба зважити свої сили.

Обличчя Босіні враз спаленіло, а потім зблідло, і на його щоках знову проступила жовтувата засмага. Він пирхнув, і губи йому скривила дивна глузлива посмішка; очі його зневажливо дивилися на молодого Джоліона.

— Дякую, — мовив він. — Ви дуже ласкаві до мене. Але не думайте, що тільки ви один такий завзятий.

І він устав.

Молодий Джоліон подивився йому вслід і зітхнув, підперши голову рукою.

В майже порожній кімнаті стояла сонна тиша, лише вряди-годи шелестіла газета або хтось чиркав сірником. Молодий Джоліон довго сидів непорушно, знову переживаючи ті дні, коли він теж подовгу стежив за годинником, рахуючи хвилини, — дні, сповнені тяжкою непевністю і гострим солодким болем; і повільна чарівна мука тієї пори знову охопила його з колишньою силою. Босіні з його змученим обличчям і стривоженими очима, що раз у раз позирали на годинник, збудив у ньому жаль, змішаний з дивною, непереборною заздрістю.

Так, він добре знав усі ці ознаки. Куди прямує Босіні, яка його чекає доля? Яка вона, та жінка, що вабить його з такою нездоланною силою, якій неспроможні опертися ані міркування честі, ані принципи, ані будь-які інтереси і врятуватися від якої можна тільки втечею.

Втеча! Але чому Босіні має втікати? Тікає тільки той, хто боїться занапастити родину, коли є діти, коли він почуває, що може зрадити свої ідеали, щось розбити. Але тут, наскільки йому відомо, все вже розбите дощенту.

І він сам не втік у свій час і не став би втікати, якби все довелося пережити спочатку. А проте він пішов далі, аніж Босіні, розбив свою власну нещасливу сім'ю, а не чужу. І він пригадав давнє прислів'я: «Доля людини захована в її власному серці».

В її власному серці! Щоб розсмакувати пудинг, треба його з'їсти, — Босіні ще не з'їв свого пудингу.

Думки молодого Джоліона звернулися до тієї жінки, до жінки, якої він не знав, але чию історію йому доводилося чути.

Нещасливий шлюб. Ні, чоловік не тиранить дружину, але душі їм роз'їдає якась незбагненна недуга, якась гнила цвіль, що нищить усі радощі; і так воно триває день у день, ніч у ніч, тиждень у тиждень, рік у рік, аж поки прийде смерть і покладе цьому край.

Проте молодий Джоліон, у серці якого гіркота пом'якшилася з плином часу, міг також зрозуміти почуття Сомса. Звідки в такої людини, як його двоюрідний брат, — людини, скованої упередженнями й віруваннями свого класу, — звідки в нього візьметься проникливість і натхнення, без яких людина ніколи не зважиться покласти край такому життю? Все залежало від того, чи має він достатню уяву, чи може зазирнути в майбутнє, де вже не буде дошкульних пліток, глуму й пересудів, що їх завжди породжує розлучення, не буде вже болю втрати і суворого осуду поважних людей. Проте мало хто має