Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

сейф у банку, — висловив припущення Лаурана.

— Я також про це подумав, — відповів Розелло. — Завтра спробую з'ясувати.

— Ні, навряд, він знав, що тут його книжки і папери не займатиме ніхто, навіть я… Він був акуратист, — промовила синьйора, всім своїм виглядом показуючи, що вона, на жаль, акуратністю не може похвалитися.

— Одне можна сказати певно, — заявив Розелло, — тут криється якась таємниця.

— По-твоєму, ця історія з депутатом-комуністом і з документами якось дотична до його загибелі? — спитала в Розелло сестра.

— Аж ніяк. — І він обернувся до Лаурани. — Ну, а що скажеш ти?

— Хтозна…

— Ой лишенько! — скрикнула синьйора. — Отже, ви гадаєте…

— Ні, я так не гадаю. Але потому, як поліція зайшла в безвихідь зі своїми вигадками про галантні пригоди аптекаря, то всі гіпотези добрі.

— А лист? Анонімка з погрозами, яку одержав аптекар? Як розуміти цього листа? — запитав Розелло.

— Авжеж, як пояснити цю анонімку? — підхопила синьйора Луїза.

— Як на мене, — відповів Лаурана, — то це можна пояснити підступністю убивць. Аптекаря вони обрали як фальшиву мішень, як опудало…

— А ви певні цього? — вражено і стривожено запитала синьйора Луїза.

— Ні, не певен.

Синьйора зітхнула полегшено. «Вона вбила собі в голову, що її чоловік загинув через аптекаря, і стверджувати інше, значить ображати при ній пам'ять небіжчика», — подумав Лаурана. І вчитель покартав себе за те, що прийшов бентежити її своїми припущеннями, які насправді здавалися йому небезпідставними.

10

— Впливовий синьйор, який підкуповує, грабує, йде на темні махінації… Ви про кого подумали б?

— У містечку?

— Може, в містечку, може, в околиці, а може, в цілому районі.

— Ви поставили мені нелегке запитання, — сказав парафіяльний священик церкви святої Анни. — Бо якщо ми обмежимося містечком, то навіть діти в утробах матерів дадуть вам відповідь… Але якщо йдеться про околицю, а тим більше — весь район, тут я не можу сказати нічого певного, їх стільки — просто голова йде обертом…

— Обмежмося містечком, — сказав Лаурана.

— Тоді Розелло, адвокат Розелло.

— Не може бути.

— Чого не може бути?

— Що це він.

— Що це він підкуповує, грабує і вдається до темних махінацій? В такому разі ви сліпець.

— Ні, ні, я не про те… Не може бути, щоб особа, з якою я розмовляв, мала на увазі саме його. Не може такого бути.

— А хто вона, та особа, з якою ви розмовляли?

— Я не можу назвати вам імені, — сказав Лаурана, почервонівши й уникаючи погляду священика, який раптом видався йому надто проникливим.

— Мій любий друже. Ця ваша таємнича особа не сказала, як звати впливового синьйора, не сказала навіть, де він живе, і описала його так, що з цього опису можна впізнати близько сотні людей, не рахуючи тих вельми шанованих громадян, яких уже спіймано на гарячому й спроваджено на державну каторгу або запроторено до в'язниць. І в отакому великому гурті ви сподіваєтеся впізнати свою людину, свого «впливового синьйора»?

1 священик посміхнувся — поблажливо, з відтінком співчуття.

— Я, бачте, вважав, що особа, чийого імені я назвати не можу, мала на увазі когось із жителів нашого містечка… Та оскільки ви кажете, що в містечку є тільки Розелло…

— Розелло найпомітніший, він перший спадає на думку. І, власне, тільки його, у вузькому розумінні, можна назвати «впливовим синьйором». За ним стоять дрібніші, і до цих дрібніших дехто міг би віднести й мене…

— Ну що ви, що ви! — запротестував Лаурана, проте певності в його голосі не було.

— Таки міг би — і цілком слушно… Але, повторюю, Розелло найпомітніший… Ви бодай приблизно уявляєте собі, хто він такий — Розелло? Чи знаєте, які він творить діла, скільки загрібає грошей, на чім стоїть його могутність — і явна, й прихована? Бо як людина він не становить загадки: дурень, здатний на хитрощі, чоловік, який, ідучи вгору — до вигідної й добре оплачуваної посади, наприклад — не вагаючись, переступить через будь-чий труп. За винятком хіба свого дядька каноніка.

— Чисто по-людському я Розелло знаю, проте не здогадувався, що він має таку силу і владу. Ви явно обізнані краще, ніж я.

— Обізнаний, та ще й як обізнаний… Отож слухайте. Розелло належить до адміністративної ради компанії «Фураріс», маючи за це п'ятсот тисяч лір у місяць, і є технічним консультантом тієї самої «Фураріс» — щонайменше два мільйони на рік. Він член правління банку «Трінакріа» — ще двійко мільйонів. Член виконавчого комітету акціонерного товариства «Вешеріс» — п'ятсот тисяч у місяць. Президент об'єднання для видобутку цінних сортів мармуру, фінансованого тими самими «Фураріс» і «Трінакріа», і, як усім відомо, вони розробляють поклади мармуру в такому місці, де не знайдеш жодного уламка цього цінного каменю, хоч би його й принести туди, бо він одразу зникне під піском. Розелло — депутат районних зборів, і хоч ця посада, з фінансового погляду, приносить чисті збитки, бо депутатських грошей не вистачає навіть на чайові швейцарам, вона необхідна йому для престижу. Вам, гадаю, відомо, що саме Розелло свого часу переконав депутатів районних зборів, членів своєї партії, порвати з неофашистами і перейти на бік соціалістів — то був чи не перший випадок такого роду в усій Італії. Отож тепер він заслужено користується повагою соціалістів і, думаю, здобуде підтримку й у комуністів, якщо знову зуміє випередити події, передбачивши дальше зміцнення своєї партії вліво. Мені відомо, що місцеві комуністи вже поглядають у його бік з боязкою надією. А тепер перейдімо до його приватних справ — тут я обізнаний тільки почасти. Він володіє ділянками для забудови в районному центрі і, кажуть, навіть у Палермо. Тримає в своїх руках дві-три будівельні фірми, друкарню, що обслуговує державні установи й громадські заклади, контору з перевезення вантажів. Далі йдуть темні махінації, в які небезпечно стромляти носа навіть із чистої цікавості. Я скажу вам тільки одне: якби я почув від когось, що Розелло утримує також будинки розпусти, то повірив би тій людині без жодних вагань.

— А я ніколи не повірив би, — сказав Лаурана.

— Природно… Знаєте, в чому тут річ? Якось у одному трактаті з філософії, в розділі про релятивізм, я прочитав, що коли ми не бачимо простим оком лапок у сирних черваків, то це аж ніяк не означає, що й самі черви не бачать їх. Я теж червак у тому самому сирі, через те й бачу лапки в інших черваків.

— Досить цікаво…

— Не дуже, — сказав священик. І, гидливо скривившись, додав: — Навколо кожного з нас кишать черви.

Ця гірка репліка мало не спонукала Лаурану на повну