Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

працьовитого сина проводжала вся лікарня. Лікарі потискали Гоцикові руку, медсестри цілували у щоки: щасти! Санітарки і волонтери шкодували: важко без Гоцика стане.

Прийшла і сестра Тереза. Принесла теплий одяг для Марічки, хоч Гоцик і не хотів брати: усе самі купимо. Хрестила жінку і хлопця, дякувала…

– За що?! Це ми перед вами у боргу, – сказав Гоцик.

– За те, що з сестрою помирили. Вісім років зі мною не розмовляла…

– Синьйора Агуеда – горда жінка, – Гоцик згадав подружжя милосердних фермерів, що вони і доправили сюди їх з Марічкою.

– Коли їхній син Сантьяго покинув семінарію, Агуеда дуже засмутилася. Покликала мене. Просила, аби я відмовила Сантьяго кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.

– Сантьяго? – Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…

– А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.

Гоцик потьмянів.

– Прощавайте, сестро Терезо, – мовив розгублено. – І за мене помоліться…

Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.

До французького кордону – без варіантів. А далі… Карта автомобільних доріг пропонувала десятки маршрутів, та Гоцик повернув до середземноморського узбережжя. Рухав час у зворотному напрямку, вдивлявся у навколишні краєвиди: отут вони з Ілією чалапали. За тиждень перетнули Францію, Італію, Словенію, забурилися в Угорщину. Звідти б – до українського кордону. Та Гоцик повернув на північ – отам, поблизу польського Хелма зустрів Ілію. Туди і повернеться…

– Через Словаччину й Польщу поїдемо, – напружено пояснив Марічці. – Мені так… треба. Ви вже потерпіть…

Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.

В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.

– Мамо Марічко… Боїтеся?

«Так!» – зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку… Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала – крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.

«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові – яка радість від такої дружини?…»

– А донька?

«Донька – глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».

– Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! – не втримався. – Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…

Закляк. Почервонів…

– То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…

Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…

– Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, – заговорив глухо. – Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…

Зиркнув на Марічку напружено.

– …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…

Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь – набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.

– Де вони цю тачку відкопали? Брухт! – казав один.

– Тихіше, – застеріг другий. – Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?

– Не образяться, – заперечив перший. – Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…

– Хлопці, – встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. – Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.

– Ви файно українською розмовляєте, – не втримався один із прикордонників. – Вивчали?…

– Та ні, – видав Гоцик чисту правду. – Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.

Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.

– Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!

Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?…

– У Луцьку заночуємо, – сказав. – А завтра… у Теребовлі будемо.

Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.

– Два борщі для початку, – скомандував Гоцик.

Ледь умовив жінку не їсти в номері.

– Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали – ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…

Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, – щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.

– Смачного…

Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.

– А я порубаю, – сказав Гоцик. – Посидьте зі мною. Я швидко.

І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.

Гоцик підскочив, як ошпарений.

– Що?! Серце?

Так – ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.

– «Швидку» викличте! – кричав переляканій офіціантці.

Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:

– Та вона просто п’яна!

Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:

– Роби щось, бо вб’ю.

Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу – зволікайте! – поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.

Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у