Читати книгу - "Без козиря"

йому яма на глинищі. В яму пхають солдати кравця з булькатими очима, а він їм тикає наказ головнокомандувача «збройних сил Півдня Росії» про заведення правового ладу. Ні, це не кравець, це шахтар Федір Гливкий. Він говорить уже про громадські свободи, але солдати з наказів крутять цигарки, і їх обох живцем запихають в одну яму, і хрящувата спина Гливкого випинається із неї дугою. Третім ніби почали заганяти його. Він зомлів, а коли розплющив очі, над ним стояв косоокий розвідник Удалов і термосив за плечі.

Удалов приніс жареної риби, пляшку горілки, хліба й банку варення. Курибіда здивувався — таких страв у крамниці він не міг дістати. Удалов пояснив сам:

— Чого баньки витріщаєш? Офіцерам можна, а нам не можна? Прийшов до зубного лікаря, вийняв пушку і говорю: «Шамать!» Раз людина не грабує, а просить, чого ж не дати… А це вроді як чисте золото. Ти можеш розумітися на цьому? — І він потрусив на долоні підківкою із золотих зубів, порожніх усередині.

Курибіда ліг спати, не повечерявши, проте зараз відвернувся до стіни й промовив:

— Сам жери!

Удалов більше його не запрошував. Під ранок Курибіда знову прокинувся від реготу. Удалов сидів уже з Кириком і виливав у склянку рештки горілки. Обидва вони дивилися на нього помутнілими очима й реготалися.

— Розкажи, що тобі снилося?

— Чого ти згадуєш Кота-Котенка?

Курибіда спросоння нічого не розумів і хотів знову одвернутися до стінки, але Кирик перекинув його на спину.

— Ні, ти нам розкажи, чого ти боїшся Кота-Котенка. Його бояться тільки такі, що в контррозвідку попадають. Тим він спуску не дає.

Курибіда тільки недавно довідався, що Кіт-Котенко, який його заарештував у Калинівці, служить у цьому ж полку й командує каральним загоном.

— Може, ти який-небудь більшовик? — допитувався Удалов. — Може, й ти вже побував у лапах капітана Кота-Котенка? Чого це ти жахався його уві сні?

— Одв'яжись од мене! — істерично крикнув Курибіда.

— Зрозуміло. Того ти й пити не хочеш з нами. Ідейний! А я, думаєш, не ідейний? Може, я теж хочу бути офіцером. От приведу такого ідейного в контррозвідку, одержу хрест і матиму право на офіцера.

Курибіда зірвався на ноги й вийшов з хати. Такий допит, хоч і з п'яних очей, вчинили йому вперше.

Надворі сходило сонце, на травах лежала срібляста роса, пташки заклопотано щебетали серед листя. Крізь зелені кущі вимальовувався в Макіївці чорними будівлями бездиханний завод, а з півночі долітала артилерійська канонада.

Щоб не попадатися на очі Кирикові й Удалову, доки вони проспляться, Курибіда завернув у садок. До нього завиляв куценьким хвостиком маленький рудий песик, але Курибіда не звернув на песика уваги: у нього не виходило з голови базікання Удалова, і, ніби огризаючись від нього, він ішов і говорив: «Ну й ідейний, ну то що? А ви бандити!» Песик зупинився і наставив лапате вухо.

Коли траплялась хоч маленька перемога на фронті, телефоністи довідувалися про це першими. Вони мали звичку ділитися новинами зі своїми сусідами, і за якихось п'ять хвилин про це знав не тільки батальйон, полк чи бригада, а навіть уся дивізія. В такий спосіб Курибіда довідався, що партизанський загін Гордія Байди хотів прорватися до червоних на дільниці їхньої бригади, але після жорстокого бою мусив одійти назад. Ця звістка знову навернула його на думку про червоних. Допитування Удалова вселили в нього страх, і він не мав би нічого проти, коли б якось опинився враз по той бік фронту, а коли б його захопили калинівські партизани, вони б теж, мабуть, нічого не вчинили йому, хоч стати партизаном Курибіда аж ніяк не хотів.

Від таких думок він аж посірів, кутики губ опустились, а завжди причесане волосся тепер спадало на лоб пацьорками, як розтріпаний віник.

— Занедужав, чи що? — співчутливо запитав його Павлюк.

— То йому після вчорашніх снів, — буркнув косоокий Удалов. З похмілля очі в нього були червоні, чуб стояв сторчма і дві соломинки звисали з нього аж на ніс. Удалов щось записував до себе в записну книжечку з чорними палітурками і знову спитав:

— Ти скажи, це всім ідейним такі сни сняться?

Курибіда здригнувся. Він гадав, що косоокий Удалов встиг уже забути свої п'яні теревені, але тепер видно було, що він про нього щось думає. Може, навіть стежить за ним, щоб на ньому заробити собі хреста. Колись розчулений Удалов признався, що його дружина, учителька сільської школи, пішла від нього з більшовиками. З того часу він своїми руками задушив кількох більшовиків і ненавидить усіх «ідейних».

Щоб уникнути розмови з Удаловим, Курибіда схопив телефонограму про нестачу патронів у кульружпарку й поніс до канцелярії. Телефонограма була тривожна, і Курибіда прочитав її ще раз і враз зрадів: може, саме в цьому його порятунок? Патронів не було вже другий день. А коли їх не підвезуть і сьогодні, а про це б довідались червоні або партизани? Він не хотів тільки, щоб про його думки довідався Удалов. Його Курибіда, коли повернувся назад, уже не застав. Не було в кімнаті й інших телефоністів, зате лежала на столі таємнича книжечка Удалова, до якої він майже щодня щось записував. Курибіда був певний, що там має бути й про нього, і тому кинувся на книжечку в цератових палітурках, мов рябець на курча.

Записи Удалов робив олівцем. Між червоними смужками ставив число й місяць.

«27 квітня… Вагон був повен бакалії: пряників, цукерок, тарані, горіхів, урюку й мигдалю. Хапали все, що попадалось. Семеро наших натріскались гіркого мигдалю і чуть не дали дуба. Я навчив, як закласти в рот два пальці. Шестеро вирвали і зосталися живі, а Хлюпкін із нашої команди не захотів і кикнув.

Нашому ротному Ординському дав дві банки монпансьє».

«30 квітня… Захопили весь батальйон червоних у плєн. Комуністам одрізали вуха, викололи очі, роздягли і голих пустили назад. Четверо окачурилось ще в селі, а п'ятий десь подівся. Кажуть, комісар».

«12 травня… Бойовий наш ротний. Розвалили в однієї хохлушки снарядами хату і вбили у хліві теличку. Прийшла до нього хохлушка й просить: „Хоч чим-небудь допоможіть“. А раніше! Капітан Ординський наказав забрати у неї цю теличку і вкинути в ротний казан. „Більше, — каже, — нічим допомогти не можу“. Потім я за неї підписав рахунок на сто карбованців, ніби за видані їй гроші».

«14 травня… Назбирав керенками і думськими[3] тисяч п'ятнадцять, і пропали; в казначействі на них тепер ставлять стішок:

Теперь за эти знаки

Не купишь и собаки!

Хоч