Читати книгу - "Осінь патріарха"
Шрифт:
-
+
Інтервал:
-
+
Добавити в закладку:
Добавити
Перейти на сторінку:
кров’ю, побачили на стінах відбитки рук, вимазаних кінською кров’ю, побачили криваве озеро в конференц-залі, де стікало кров’ю тіло красуні-флорентійки у вечірньому вбранні і з шаблею в серці, - це була президентова дружина; а поруч лежала схожа на іграшкову балерину дівчинка, її чоло було пробите револьверною кулею, - це була дев’ятилітня президентова донька; неподалік лежав труп самого цезаря-гарібальдійця, президента Лаутаро Муньйоса, найспритнішого і найрозумнішого з- поміж чотирнадцяти генералів-федералістів, які зміняли один одного біля керма вітчизни протягом одинадцяти літ кривавої боротьби за владу, - він був єдиний, хто посмів сказати англійському консулові “ні” своєю рідною мовою, і ось тепер, покараний за свою хоробрість, він безпорадно лежав на долівці, босий, з розколотим кулею черепом, бо мусив вистрелити собі в рота, повбивавши спочатку свою дружину, доньку та сорок двох андалузьких скакунів, щоб не дісталися карателям із британської ескадри, - “отоді-то й сказав мені командуючий Кітчнер, показуючи на труп: “дивись-но, генерале, це жде кожного, хто здійме руку на свого батька! пам’ятай про це, коли сам дійдеш влади!” - так і сказав, хоч він уже здобув тоді владу, - після стількох ночей безсонного очікування, гамованої люті та принижень він таки здобув її: його було проголошено верховним головнокомандуючим трьох родів військ і президентом республіки - доки в країні не буде відновлено порядок та економічну стабільність: так одноголосно вирішили останні вожді війн за федерацію, за згодою сенату й палати депутатів і при підтримці британської ескадри, - “скільки я намучився за всі ті важкі ночі, коли грав у доміно з консулом Макдонеллом! от тільки спершу ні я, ні інші не вірили в це”, - та й справді, як було повірити в гармидері тієї моторошної ночі, якщо навіть Бендісьйон Альварадо аж до самої смерті ще не могла повірити в його успіх, згадуючи сина, котрий не знав, із чого починати своє правління серед того неймовірного безладу, - вони не знайшли ні травини для відвару проти лихоманки в цьому величезному домі без меблів, де не зосталося нічого цінного, крім загиджених мухами портретів віце-королів та архієпископів могутньої колись Іспанії: решту потихеньку розтягли попередні президенти, - на стінах уже давним-давно не було килимів із зображеннями героїчних подій, спальні більше скидалися на казарми, скрізь виднілися сліди історичних побоїщ, гасла, що їх писали закривавленими пальцями ілюзорні президенти на одну ніч, - і ніде не було бодай циновки, щоб лягти й добре спітніти в лихоманці, отож його мати Бендісьйон Альварадо зірвала з вікна штору й закутала в неї сина - він лежав у кутку біля сходів, а вона тим часом замітала віником із зелених гілок щойно пограбовані англійцями президентські покої, замела весь поверх, відбиваючись віником від нападників, які намагалися зґвалтувати її за кожними дверима, - аж перед світом вона присіла спочити біля знесиленого лихоманкою сина, що обливався потом, загорнутий у плюшеву штору, на останній приступці головного входу спустошеного палацу, і почала його втішати, силкуючись погасити гарячку своїми нехитрими міркуваннями: “синку, ти не лякайся, що тут усе догори дном, - треба тільки купити кілька найдешевших табуреток та розмалювати їх квітами й звірятами, я сама розмалюю, - казала вона, - та ще треба купити кілька гамаків - для гостей, без гамаків ніяк не обійдешся, бо до такого дому, як цей, завжди може наїхати багато гостей, коли й не ждатимеш, - казала вона, - а ще треба купити стола, щоб було де їсти, залізні ложки й виделки, олов’яні миски, більше для нашого солдатського життя нічого й не треба, от іще хіба путній глечик на воду, та грубка потрібна, та й усе, - врешті-решт, платитиме ж за все те уряд”, - утішала вона його, але він не слухав її, пригнічений, бо перші проблиски ранку осяяли йому приховану досі правду: таж він усього-на-всього жалюгідний старий, якого трусить лихоманка, - він сидів на сходах і думав гірко: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну його все к чорту, невже влада і є оцей дім, схожий на корабель, що йде на дно, і цей запах горілого людського м’яса, яким тхне від коней, і цей скорботний світанок дванадцятого серпня, такий самісінький, як і щодень? в яку халепу ми вскочили, матусю!..” - він почував якийсь тваринний жах перед новим століттям пітьми, що сходило над світом без його дозволу; співали півні десь над морем, співали англійці, підбираючи в патіо мерців, а його мати Бендісьйон Альварадо скінчила свої радісні розрахунки: “я не боюся ні витрат, ні клопотів, синку, єдине, що мене лякає, - у цьому домі доведеться прати безліч простирадел”, - і тоді він зібрався з силами у своєму розчаруванні і навіть утішив її: “нічого, матусю, спи спокійно, в цій країні жоден президент не втримається довго, - не мине й півмісяця, як мене скинуть, ось побачиш!” - він і сам вірив у це - не лише тоді, а й щомиті протягом усього свого довжелезного життя, життя непохитного деспота, і вірив дедалі сильніше, бо раз у раз переконувався, що за всі довгі роки його владарювання не було й двох однакових днів, і вбачав якісь таємні підступи в тому, що прем’єр-міністр несподівано дозволив собі сказати правду у звичній своїй доповіді, яку робив щосереди, - він ледь-ледь усміхався: “не кажіть мені правди, ліценціате, а то я вам, чого доброго, повірю!..” - і однією фразою зводив нанівець усю хитромудру стратегію уряду, розраховану на те, щоб він поставив свій підпис без розпитувань, - “ніколи він не здавався мені таким розсудливим, як тоді, коли все певнішими ставали чутки, ніби він на офіційних прийомах мочиться в штани, сам того не помічаючи”, - “як на мене, він робився дедалі суворіший, що більше його змагала стареча неміч, коли він ходив уже в пантофлях, наче тяжкохворий, і в окулярах із однією дужкою, а замість другої була прив’язана нитка”, - “його вдача ставала все крутішою, а чуття - несхибнішим, отож він відхиляв усе недоречне і не читаючи підписував усе, що слід було”, - “хай йому чорт, зрештою, ніхто на мене не зважає, - усміхався він, - уявіть собі, я наказав зробити у вестибюлі великий дерев’яний засув, щоб корови не сновигали палацом, - і ось, будь ласка: вони знову тут! ану гей звідси!” - корова просунула голову у вікно його кабінету і жувала паперові квітки з вівтаря вітчизни, а він тільки усміхався: “от бачите, ліценціате, я ж вам казав, - усе лихо цієї країни в тому, що ніхто на мене не зважає”, - “його думки були навдивовижу ясні, як на його вік”, - щоправда, посол Кіплінг у своїх заборонених згодом мемуарах розповідав, що в ту пору застав його вкрай безпорадним та по-старечому недоумкуватим, на шкірі в нього виступала якась солона рідина, його всього роздуло, наче утопленика, і сам він був млявий, ніби утопленик, якого несе за водою, - “він розстебнув сорочку, щоб показати мені своє пружне й лискуче тіло, тіло утопленика на суші, обліпленого морськими паразитами: вони геть укрили його
Перейти на сторінку:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь патріарха», після закриття браузера.
Подібні книжки до книжки «Осінь патріарха» жанру - Сучасна проза 📚📝🏙️:
Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь патріарха"